Місяць: Грудень 2020

Опубліковано Опубліковано в Новини

Вийшов друком новий шостий номер українського часопису Підляшшя «Над Бугом і Нарвою». Він доступний разом з календарем на 2021 рік.

Як завжди у двомісячнику можна прочитати статті про останні події в житті української громади, передусім Підляшшя, але також інших регіонів, де проживають українці. Є також продовження, започаткованого з першим номером за 2020 рік, календаря великих українських імен. Окрім того в «Над Бугом і Нарвою» знайшлися інші статті, присвячені культурним, громадським, історичним, літературним та фольклорним темам.

Український часопис Підляшшя від років творять особи, які пов’язані з Підляським науковим інститутом, отже багато місця в кожному номері займають статті цих осіб. Постійно друкуються також тексти, що стосуються ініціатив Інституту.

Д-р Григорій Купріянович, директор Підляського наукового інституту, у шостому номері двомісячника пише про Холмські відзначення пам’яті українського прем’єр-міністра Пилипа Пилипчука, а також про прославлення свв. Підялських мучеників. У часописі знайшовся також текст його промови з нагоди 15-річчя Спільної комісії уряду та національних і етнічних меншин.

Юрій Гаврилюк, головний редактор «Над Бугом і Нарвою» та заступник директора Підляського наукового інституту, пропонує читачам чергову статтю про початки авіації у світі та участі в ній українців, а також наближує історію українського театру в періоді до Першої світової війни.

Людмила Лабович, секретар Підляського наукового інституту, продовжує розповідь про смерть у традиційній культурі Підляшшя. Стаття є результатом її понад 20-річних досліджень фольклору Північного Підляшшя. Окрім того авторка пропонує розмову, проведену українською говіркою регіону, з різьбярем Миколаєм Ягудницьким із Гайнівки.

«Над Бугом і Нарвою» можна купити в мережі KOLPORTER у Більському, Сім’ятицькому і Гайнівському повітах, а також у Білостоці. Окрім того часопис є доступний у Центрі православної культури в Білостоці. Існує можливість передплати.  

Опубліковано Опубліковано в Інститут

Зима у свідомості народу починається зі святом Введення у храм Пресвятої Діви Марії (21 листопада за старим та 4 грудня за новим стилем). Це перший більший празник зимового циклу.

Проте вже раніше жителі сіл у ґміні Чижі спостерігали за зимою. Дуже популярною, між іншими в Чижах і Збучові, була приказка: «Покрова – зіма готова» Вона свідчить про те, що перші ознаки зими помітні вже під час одного з найбільших осінніх свят, тобто Покрови Пресвятої Богородиці, яке відзначають 14 жовтня (1 жовтня за старим стилем).

Зимовий період у церковному календарі то час чисельних свят пов’язаних найчастіше з постатями святих. Це празники святої Катерини (7 грудня), Андрія Первозванного (13 грудня), Наума (14 грудня), Варвари (17 грудня), Сави (18 грудня), Миколая (19 грудня), а також Ганни (22 грудня). Багато із них, це так звані присвятки (святки), яких відмічають у поодиноких парафіях, та з якими не пов’язані якісь особливі звичаї. Буває, що навіть найстарші жителі сіл у ґміні не знають нічого особливого про ці свята.

Два найбільш відомі зимові присвятки то день святої Варвари (4/17 грудня) та день святого Миколая (6/19 грудня). У селах ґміни Чижі перший празник – це Варвара, другий – Мікола.

Люди стежили тоді за погодою, щоб вгадати, якою буде зима:

«Як Варвара розварит, то Мікола пригвоздіт» – як на Варвару буде одліга, то на Міколу буде мороз, зіма буде сєрйозна – кажуть між іншими у Збучові.

Зимою ночі довгі та дні короткі. Проте, вже з дня святої Варвари люди спостерігають, що помаленьку починає видовжуватися день:

«Варвара кусок ночи урвала, а дня доточила – як курка ступіла» – так малєнько – кажуть старіші жителі сіл у ґміні Чижі.

****

Матеріали зібрала Людмила Лабович у рамках завдання «Документація і архівація традиційного фольклору ґміни Чижі», що реалізується Підляським науковим інститутом завдяки дотації Міністра внутрішніх справ і адміністрації РП.

Опубліковано Опубліковано в Новини

11 грудня 2020 року директор Підляського наукового інституту д-р Григорій Купріянович взяв участь в онлайн-дискусії під назвою «Національні та етнічні меншини в Польщі – перспективи». В обговоренні взяли також участь сенатор Казімєж Клейна, депутат Євгеніус Чиквін та депутат Ришард Галл. Модератором дискусії була Катажина Ковнацька (Опольський центр економічного розвитку).

Це була третя в серії дискусій, організована Маршальським управлінням Опольського воєводства та Будинком польсько-німецького співробітництва з нагоди 15-ї річниці Закону про національні та етнічні меншини і регіональну мову. Перша дискусія в червні 2020 року була присвячена створенню закону про меншини, а друга, яка відбулася на початку грудня, етнічним меншинам.

Під час обговорення було порушено ряд питань, що мають ключове значення для меншини. Говорили про тодішні очікування щодо закону, учасники дискусії високо оцінили положення закону. Водночас було зазначено, що деякі положення закону залишаються мертвими. Було також порушено питання потрібних змін до закону. Однією з тем було також питання функціонування нових органів з питань меншин, створених в результаті дії закону: Спільної комісії уряду та національних і етнічних меншин та уповноважених воєводів у справах меншин. Важливою темою була проблема представництва меншин у парламенті.

Відео-запис дискусії доступний у профілі на Фейсбуці Польсько-німецького будинку співпраці:

Zapis dyskusji dostępny jest na profilu FB Dom Współpracy Polsko-Niemieckiej: https://www.facebook.com/haus.gliwice/videos/886832792119587

Опубліковано Опубліковано в Інститут

Ім’я довгими роками було свідченням національної і релігійної приналежності підляшан. Те, як в давнину звалися підляські предки, залежало від місцевої традиції, при чому це священик вибирав дитині ім’я святого.

Аж до ХІІІ ст. на Підляшші вживали слов’янських імен, які сповняли також магічну функцію, напр. Богдан, Ждан (прізвища Zdanuczyk, Żdanuk).

Християнські церковні імена, на думку дослідників, почали поширюватися вже на зламі Х і ХІ ст. В XIV-XV ст. стали популярними й латинські форми, які допасувалися до системи говірок окремих сіл. У XVI ст. можна вже говорити про сформовану систему традиційних імен на україномовному Підляшші, дуже оригінальну, оскільки нерідко від одного імені творено безліч форм, напр.

Филимон – Хілімон, Філімон, Телімон,

Єремія – Ярома, Єремій, Веремій,

На Підляшші місцевих людей хрестили іменами святих східної церкви. Нерідко місцеві форми значущо відрізнялися від канонічних, напр.:

Варфоломій – Бовтромій, Бовтроміей,

Бенедикт – Банадик,

Ілля – Ляш,

Пелагія – Палажка,

Сила – Солов’ян,

Феофіл – Тофіло, Тохвіло.

Саме ці колишні форми сталися основою творення підляських прізвищ (Sołowianiuk, Bowtromiuk, Tofiluk, Laszuk тощо).

На фотографіях Людмили Лабович – цікаві форми імен та прізвищ на цвинтарі в Риболах

Опубліковано Опубліковано в Новини

Наскільки цікаво переплітаються різні культури показуєі історія караїмських пісень. Виявляється, у них дуже різні прототипи, в тому числі і українські. Іноді важко відтворити шляхи культурного взаємопроникнення. Прикладом цього є популярна караїмська пісня „Galvieniń kyryjynda”. Як ми читаємо у Фейсбуці на профілі Карай-йолари – Караїмські дороги. Список подорожей, автор тексту цієї пісні, Зенон Фіркович писав у 1932 році, що слід її співати під мелодію «Гой, гой, козаче”. Не було відомо про яку пісню йдеться. Союз польських караїмів звернулася за консультацією до Підляського наукового інституту. Загадку вдалося розгадати завдяки знанням Єлизавети Томчук, експерта з української музики та керівника Українського ансамблю пісні і танцю «Ранок» з Більська на Підляшші. Було встановлено, що караїмська пісня «Galvieniń kyryjynda» має мелодію загальновідомої української пісні «Тече річка невеличка з вишневого саду». Відтак співпраця між меншинами дозволила розгадати таємницю міжкультурних відносин.

На даний момент Союз польських караїмів у співпраці з Кароліною Ціхою реалізує цікавий проект «Караїмська музична карта», який зараз доступний в Інтернеті. Це знаменита можливість ознайомитися з караїмськими традиціями та культурними зв’язками між караїмами та сусідніми етосами, включаючи український. Варто нагадати, що караїми жили не лише в Криму, а й у Києві, Мелітополі, Харкові, Галичі та Луцьку.

Саме цієї неділі (6 грудня) у Польському радіо Білосток відбудеться онлайн-концерт, під час якого Кароліна Ціха співатиме караїмські пісні, але й пісні-джерела.

Опубліковано Опубліковано в Новини

У першому випуску двомісячника «Nowa Europa Wschodnia» за 2020 рік (№ 1-2 / 2020) з’явилася стаття директора Підляського наукового інституту д-ра Григорія Купріяновича «Західні креси», Українська спадщина східних територій Третьої Речіпосполитої. У ній представлено значення української культурної спадщини Підляшшя, Холмщини, Надсяння, Бойківщини та Лемківщини як для Речіпосполитої, так і для української культури.

Електронна версія статті опублікована на порталі Onet.pl

https://www.onet.pl/informacje/nowaeuropawschodnia/jeszcze-75-lat-temu-wschodnie-ziemie-dzisiejszej-polski-zamieszkiwala-autochtoniczna-spolecznosc/rc1wxz0,30bc1058?fbclid=IwAR1MkuPs2dVFceSEItKqMIQWZjkFfd3H46RT2BMjRhUId4NKQ-jer8160c0

Посилання на сайт двомісячника:

http://www.new.org.pl/biezacy-numer?fbclid=IwAR2HAM24GaPzpbplLp9k2RugktMZo3Vgyl_1HDnYL8imEYoNIVk6P_PbYc8

Цитати

„Na znacznej części wschodnich ziem III Rzeczypospolitej przez stulecia rozwijały się ukraińskie kultura i język. Dzisiaj polskie społeczeństwo często nie dostrzega lub nie docenia ukraińskiego wymiaru dziedzictwa kulturowego tych ziem.

Przez wieki dzisiejszą Polskę wschodnią zamieszkiwała ludność przynależna do przestrzeni kulturowo-etniczno-językowej, którą w różnych okresach dziejów nazywano ruską, potem małoruską czy rusińską, a od XIX wieku stopniowo upowszechniał się nowy etnonim – ukraińska. Jej dziedzictwo kulturowe obecne jest na obszarze pięciu województw Rzeczypospolitej: we wschodniej i południowej części podkarpackiego, na południowym wschodzie małopolskiego, we wschodniej części lubelskiego, w południowo-wschodniej części podlaskiego, a nawet na wschodnich peryferiach mazowieckiego.”

„Ukraińskie historia i kultura wschodnich ziem III Rzeczypospolitej są integralną częścią dziedzictwa historycznego Ukraińców. Jak trafnie ujął to ukraiński badacz z Podlasia Jerzy Hawryluk, „Sanok, Przemyśl, Chełm czy Drohiczyn i Bielsk są dla nas, Ukraińców, takimi samymi nieodłącznymi elementami naszej przestrzeni historyczno-kulturowej jak dla Polaków te wszystkie miejsca wpisane w ich narodowe dziedzictwo, które znajdują się poza obecnymi granicami Polski”. Jednocześnie dziedzictwo to, choć nie należy do polskiej kultury etnicznej, jest częścią spuścizny kulturowej i historycznej Rzeczypospolitej. Nie sposób zrozumieć historii tych ziem, ale także Polski, oraz ich kultury bez uwzględnienia komponentu ukraińskiego. Usuwanie ukraińskiego dziedzictwa wschodnich ziem III Rzeczypospolitej z pamięci historycznej czy przemilczanie jego ukraińskiego charakteru nie tylko zafałszowuje przeszłość, ale też uniemożliwia zrozumienie istniejącej współcześnie rzeczywistości kulturowej.

(…)

Struktury demograficznej ludności przynależnej do ukraińskiej przestrzeni kulturowo-językowej nie naruszono wyłącznie na północnym Podlasiu. Paradoksalnie stało się to możliwe dzięki uznaniu tej ludności za białoruską, wskutek czego nie poddano jej deportacjom. Między Bugiem i Narwią przetrwały więc archaiczna gwara ukraińska oraz ukraińska kultura tradycyjna, choć – znów paradoksalnie – większość tamtejszych mieszkańców nie ma ukraińskiej tożsamości narodowej. Zarówno w tym regionie, jak i w miejscach, do których udało się powrócić deportowanej ludności, zachodzą procesy asymilacji do kultury polskiej. Następne pokolenia mogą już nie mieć okazji, by doświadczać ukraińskiego dziedzictwa wschodnich ziem III Rzeczypospolitej jako żywej rzeczywistości kulturowej.”