Категорія: Інститут

Способи привітання в традиційній сільській громаді – цікава тема, однак вона потребує подальшого дослідження. Ми можемо здогадуватися, що раніше в селах Підляшшя люди не віталися словами «добрий день», але загальновизнаною формою привітання могло бути «Слава Ісусу Христу» («Слава во вєкі»). На жаль, сьогодні важко відповісти на це питання з упевненістю, оскільки найстаріші інформатори вже вживали російську фразу «здраствуйтє», яка, мабуть, стала популярною після «біженства», а молодші – польське привітання «дзєнь добри».

Однак збереглися традиційні форми привітань, пов’язані з найбільшими святами. У попередній частині ми в основному говорили про те, як віталися люди під час свят зимового циклу. Цього разу мова іде про те, як мешканці сіл у ґміні Чижі вітають один одного під час найважливішого християнського свята – Великодня – та в інших ситуаціях, наприклад, пов’язаних із працею.

Донині традиційною формою привітання на Великдень є «Христос Воскрес». Під впливом церковної традиції жителі сіл у ґміні Чижі частіше скажуть «Христос Воскресє». Ця форма щораз більше витісняє традиційне говіркове «Христос Воскрес».

На ці слова люди відповідають «Воістіну воскрес / Воістіну воскресє». Цей спосіб привітання обов’язує до свята Вознесіння Господнього (у місцевій говірці Вшесцє). Донині мешканці сіл у ґміні Чижі вітаються цими словами протягом 40 днів. Небажано говорити, наприклад, «дзєнь добри» в цей час:

– Наветь як до склєпу [крамниці – ЛЛ] зайдут, то мніе сміешно, алє тоже говорат «Христос Воскрес».

Існували різні способи привітання залежно від конкретних ситуацій, наприклад, «вечурок», відвідування померлого, праці тощо.

Як підкреслювали найстарші мешканці, заходячи до хати, в якій є покійник, небажано було вітатися з присутніми. Деякі старіші жителі сіл у ґміні Чижі кажуть, що в цій ситуації можна сказати «Слава Ісусу Христу» (присутні відповідають «Слава во вєкі»), але спершу треба підійти до труни з померлим і сказати молитву.

Цікавою темою є вітання працюючих. Бачивши  людей, наприклад, при сіні, під час жнив чи копання картоплі, жителі сіл у ґміні Чижі традиційно вітали їх словами «Боже, допомож». Ті, які працювали, могли жартома відповісти:

Казав Буог

Коб і ти допомуог.

Зібраний матеріал не вичерпує теми, а лише є відправною точкою для подальших досліджень, пов’язаних із традиційним способом привітання та прощання. Залишається багато питань, і, на жаль, навіть найстаріші жителі села, що народились у 1920-30-х роках, не можуть на них відповісти. Як віталися на підляських селах у ХІХ та на початку ХХ століття, до «біженства»? Вимовляючи слова «Слава Ісусу Христу»? А може, побачивши сусіда чи іншого жителя села, не було якогось особливого способу привітання? Також невідомо, як наші предки прощалися.

Тема привітань та прощань пов’язана з традиційними підляськими побажаннями – на Новий рік, з нагоди народження дитини, шлюбу тощо. Це, безперечно, цікава тема для подальших польових досліджень, які будуть проведені під час наступних поїздок до сіл у ґміні Чижі.

Фото:

Працюючих традиційно вітали словами «Боже допомож».

На початку 1970-х рр. у Збучові коло т.з. «клюбу» мала бути побудована школа. На фотографії – працююча молодь з села

***

Матеріали зібрала Людмила Лабович у рамках завдання «Документація і архівація традиційного фольклору ґміни Чижі», що реалізується Підляським науковим інститутом завдяки дотації Міністра внутрішніх справ і адміністрації РП.

Тема, яка досі недостатньо досліджена, це те, як віталися та попрощались люди у традиційній сільській культурі. Записи, зроблені в селах ґміни Чижі, дають цікавий фольклорний матеріал, але також залишають багато питань без відповіді.

У наш час мешканці обстежених сіл, що користуються говіркою, вітаються і прощаються, переважно вживаючи польських форм, тому й кажуть, наприклад, «Дзєнь добри» («Дзінь добри»), «До відзеня», «Добраноц». Священика вітають словами «Слава Ісусу Христу».

Люди, народжені на початку ХХ століття, часто віталися і прощалися російською мовою: «Здраствуй», «Здраствуйтє», «До свіданія». Цікаво, що до батюшки також зверталися російською. Навіть у 1980-х роках до найстаріших священиків говорили «Здраствуйтє», а не «Слава Ісусу Христу».

Які традиційні способи привітання? Одними з небагатьох діалектних форм є «Здоров», «Добри вечур». Прощаючись, можна почути, наприклад, «До завтра», «Спокуойної ночи», «Бивай / Бивайте здорови». Так говорили, коли наприклад, відбудували один одного вечорами («приходілі на вечуркі, на посідіенкі»). Але як віталися і прощалися в інших ситуаціях?

Найбільша кількість матеріалу, що стосується даної теми, була зібрана при описі звичаїв, пов’язаних з окремими святами. Хоча не вдалося записати занадто багато загальних форм привітань та прощань, одначе збереглися традиційні способи привітання під час найважливіших свят. Багато з них залишаються популярними і сьогодні.

Під час свят люди віталися словами «З празніком / празнічком…». Відповідали на це: «З тобою здоровою / здоровим», «З вамі здоровимі». Наприклад, напередодні Різдва (у місцевій говірці «Колєда», «Коляда») господар, приносячи до хати сніп жита («коляду»), казав: «Будьте здорови, Колєди приждавши». Донині мешканці сіл у ґміні Чижі вітають один одного в той день словами «З празнічком Колядою».

На Різдво ми ще почуємо привітання «З празніком / празнічком Рожджеством Христовим» та відповідь «З тобою здоровою» тощо. Ця форма обов’язує три святкові дні. Неприпустимо говорити на Різдво «Дзєнь добри».

На Новий рік люди на селі вітали один одного словами «З Новим роком». На це відповідали як на Різдво. Оскільки традиційні привітання, як правило, були у формі побажань, також були популярні більш складні формули:

Поздравляю з Новим роком

З новим щасцьом

З новим здоров’йом.

На Водохреща (місцева назва Три Крулі) традиційною формою привітання було: «Поздравляю з Першим / Другім / Третім Крольом» – так говорили залежно від того, який день святкували (а слід зазначити, що колись найважливіші свята завжди відзначались три дні). Традиційною відповіддю було «З тобою здоровою» тощо.

Подібні форми використовувались і під час інших свят, наприклад, у день Благовіщення Богородиці (місцевий варіант Благовіещинє), донині люди вітають один одного словами «З празніком». Цей спосіб привітання популярний під час усіх свят, а не лише 12 найважливіших. Відповідь завжди має форму побажань, тобто «З тобою здоровою» тощо.

Далі буде

Фото: з родинного архіву Миколая Ягодницького

***

Матеріали зібрала Людмила Лабович у рамках завдання «Документація і архівація традиційного фольклору ґміни Чижі», що реалізується Підляським науковим інститутом завдяки дотації Міністра внутрішніх справ і адміністрації РП.

Великий піст (у селах ґміни Чижі Велікі пуост) то головний і найбільш строгий з усіх постів. У традиційному селі він починався після періоду забав і весіль (месніці, м’ясніці) та масляної, яка тривала цілий тиждень до Великого посту.

Великий піст полягає в приготуванні до святкування Великодня. Він починається у понеділок після Сиропусної неділі і триває сім тижнів.

Протягом того періоду люди стримувалися не лише від веселощів, але також від скоромного, тобто м’ясних страв у середи і п’ятниці, та навіть протягом всього посту. Колись люди не їли також молочних продуктів, яєць і риб. Зараз багато селян ще дотримується посту, однак він уже не такий суворий, як колись. Тому й старіші жителі досить іронічно висказуються на тему сьогоднішнього постіння:

– Як постіті, то треба так їесті, аби оно пережиті, не так як тепер, што «от, я накупляла риби».

Що колись їли в селах ґміни Чижі?

– Колісь кісіель варилі з овса. Оліей куповалі з льну. Груши сушани варилі.

– Груш насушат, щуолку [узвару] наварат, пірога спекут. Маку навертят і такоє молоко з маку добре. А як до маку накришат пірога, ой, якая смакота.

– Колісь моя мама варила шумку із колопень, з насіеня. Все такоє біелєнькє било.

– Навертят сіем’я з колопень у вертясі і води дадут, а воно такоє біеле. І обмануют діті, што то пташинє молоко.

– Колісь корови перед Велікодньом теліліся, у пуост, і тогоди вже молозіво є – перши удуой, як оно отеліться, то тогди воно жовте такоє молоко. Як постав’ят його в піеч, то так спечеться, густе такоє, што ножом край. Локшини робілі з того молозіва. То вже вони, як вариш, то не розліезуться.

Під час посту люди відмовлялись від розваг і веселощів. Не дозволялися товариські зустрічі розважального характеру. Жінки сходилися лише з метою спільного співання сакральних пісень.

У селах ґміни Чижі виконували передусім твори з «Богогласника» – збірки позалітургічних пісень, поширених наприкінці XVIII століття в Україні. Вперше її надруковано в Почаївській лаврі в 1790 році та містила вона понад 249 пісень, у тому числі великопісних. В обстежуваних селах відомі м.інш. такі твори, як: «Там на горє на Голгофє», «Цару Хрисцє». Вони поширювалися передусім в переписуваних версіях. Їх співали церковнослов’янською мовою з російською вимовою, хоч не без впливу місцевої української говірки. Популярним був також російський сакральний репертуар.

фото – сторінка з зошиту співачки з Чижів

***

Матеріали зібрала Людмила Лабович у рамках завдання «Документація і архівація традиційного фольклору ґміни Чижі», що реалізується Підляським науковим інститутом завдяки дотації Міністра внутрішніх справ і адміністрації РП.

«Кобзар» Тараса Шевченка був книжкою, яка потрапила також на північно-західні узбережжя українського мовного простору, тобто на землі між річками Нарва та Буг. Книжки з віршами поета з’явилися тут ще до Першої світової війни, а також у міжвоєнний період. Навіть сьогодні мешканці Підляшшя знаходять на горищах старих сільських хат колишні примірники «Кобзаря» …

Однак найбільшою популярністю творчість Шевченка тішилася на Підляшші дякуючи пісням на слова його віршів. Вони потрапляли на підляську землю ще, мабуть, до біженства. Їх трактували як народні твори, зовсім непов’язані з центральною постаттю української літератури. Як помітив співак, любитель українського фольклору та творів Тараса Шевченка, курп за походженням, Збіґнєв Насядько з Білостока: Я співак, і я стикався з поезією Шевченка завдяки пісням. Коли я приїхав на Підляшшя, я був здивований тим, що люди співають ці пісні тут і ставляться до них як до народних. Одного разу я знайшов працю із фольклором Черемхи, видану Інститутом полоністики у Вроцлаві. Там були пісні та приспівки, начебто перенесені з «Кобзаря». Я не знаю, чи збирав їх Шевченко в Черемсі, чи люди з околиць Черемхи читали «Кобзаря».

Пісні Тараса Шевченка на Підляшші сьогодні належать до дещо призабутого репертуару, однак вони тут виконувалися, про що засвідчують місцеві співаки. Найпопулярнішою з них, хоча зараз вона рідко звучить на будь-яких оглядах, фестивалях чи конкурсах, є пісня Летить балка через балку. Пісня, походження якої деякі дослідники приписують легендарній співачці Марусі Чурай, є так насправді фрагментом з першого варіанту поеми Мар’яна-черниця. На Підляшші її співали, серед інших у Черемсі-Селі, Добриводі, Орішкові, Грегоровцях, також є відомий білоруський варіант цієї пісні.

Потрапивши на Підляшшя, пісня на слова Шевченка стала жити своїм власним життям, звідси її різні варіанти в різних селах. Перш за все, підляські співаки почали замінювати незрозуміле слово балка, різними іншими словами, найпопулярнішим з яких, через звукову схожість, було слово Байкал (Лєтит балка через Байкал).

На Підляшші співали також пісню, яка й досі є неформальним українським гімном, тобто Реве та стогне Дніпр широкий.

Про те, що цю пісню виконували між Бугом і Нарвою, розглядаючи її як частину фольклорного багатства регіону, згадували, наприклад, співачки з Орішкова, підкреслюючи, що так як Летить галка…, це твір давнього походження. На жаль, пізніше завмерла традиція виконування в народі цього твору, тому важко його знайти в репертуарі фольклорних колективів з Підляшшя чи навіть у співаниках народних пісень.

У своїй творчості Шевченко дуже часто використовував мотиви, теми, образи та поетичні прийоми, характерні для українських народних пісень. Тому й враження, що більшість його творів близька пісням, співаним також на Підляшші. Іноді поет використовував у своїх віршах прямі цитати з народних пісень, або створював фрази в пісенному стилі, схожі на фрази з пісні, наприклад, пливе човен води повен; могила з буйним вітром у степу говорила; ой одна, я одна, як билинонька в полі; як той явор над водою; із-за гаю сонце сходить; кличе мати вечеряти, а дочка не чує; защебече соловейко в лузі на калині.

Для людини, знайомої з підляським фольклором, ці цитати звучать знайомо, оскільки ми можемо знайти їх у різних варіантах у підляських піснях, наприклад, від слів Ой сама, я сама, як билінонька в полі починається підляська народна пісня, написана в селі Білки в гміні Милейчичі, подібне порівняння (Я одненька як билінка) знайдемо у пісні з Орішкова. З іншого боку, Пливе човен води повен – це початкові слова іншої підляської пісні, записаної у Дашах. Таких прикладів знайдемо набагато більше. Отже, кожен підляшук, який знає свою рідну говірку та місцевий фольклор, знайде в поезії Шевченка частинку свого рідного.

Фото: Вікіпедія: Пам’ятник Шевченку (Варшава), відкритий 2002 року

Людмила Лабович

Цього року українці у всьому світі святкують 207-і роковини від дня народження Тараса Шевченка та 160-і від дня його смерті. То центральна постать українського літературного процесу XIX століття, творчість якої мала вирішальне значення у створенні та розвитку сучасної української літератури, а також формуванні української нації та сучасної національної свідомості.

Наступні покоління українців, також ті, які живуть на національній периферії, наприклад, на території між Бугом та Нарвою, далі читають Шевченка та завдяки цьому відкривають власну національну ідентичність. Діється так тому, що безперечно, мова українського Кобзаря має глибокий зв’язок з народною мовою і творчістю.

Шевченко є не лише духовним батьком відродження української нації, а й батьком сучасної української мови. Він створив її на базі рідних наддніпрянських говірок, але поет багато подорожував Україною, слухав мовлення українців не лише в Центральній Україні, а й на Поліссі та Поділлі, тому він завжди намагався використовувати кілька фонетичних чи морфологічних варіантів та вибирав той, який характерний для ширшого українського мовного простору. Мова, яку він створив, відрізнялася простотою та природністю звучання.

Саме «Кобзар» Тараса Шевченка у другій половині ХІХ століття та на початку ХХ століття часто був єдиною книгою в більшості сільських українських хат, з якої люди вчились читати, а вірші Шевченка часто знали напам’ять.

«Кобзар» також потрапляв на Підляшшя, як у південну, так і в північну частини регіону. Ця поезія стала для багатьох відкриттям, бо завдяки ній чергові покоління несвідомих свого українського національного походження підляшан почали відкривати свою належність до української нації. Так було, наприклад, у випадку Василя Дмитріюка (1890-1973), який родом із села Костомолоти на Південному Підляшші.

Хоча Шевченко заклав основи сучасної української мови, ми можемо знайти в нього архаїчні форми та слова, які сьогодні не є літературною нормою, але збереглися в говірках, зокрема на Підляшші. Це, наприклад, іменники у множині з закінченням –e: бояре, люде (Бо москалі – чужі люде / Згнущаються вами), вельми (вважається архаїзмом, замінений дуже), гоже, нігде, форми імперативу порвіте, окропіте (сьогодні літературна норма порвіть, окропіть), нестягнені форми прикметників та займенників, такі як добрії, вечірняя, тії, поруч із стягненими формами (чужі, широке, мудру), старші дієслівні форми з суфіксом –ова-, також характерні для говірок Підляшшя, наприклад, зимовати, частовати, пановати (поруч із формами з суфіксом –ува-, напр. будувати, які зараз є літературною нормою), старші сей, сім, сього (на сім світі жити) поруч із сучасними це, цей, оце тощо.

Тому донині мешканці Підляшшя, які використовують українські говірки, читають Шевченка так, ніби він народився в одному із сусідніх сіл.

Фото: Вікіпедія

Людмила Лабович

У 1980-х і 1990-х роках багато фольклорних матеріалів із земель між Бугом та Нарвою знайшло своє місце в магістерських роботах студентів кафедри білоруської філології Варшавського університету. Саме тоді з’явилася велика кількість праць, які є результатом теренових досліджень студентів, часто родом із описуваних сіл. У магістерських роботах, писаних під опікою професора Олександра Барщевського, знайшовся цінний фольклорний матеріал, часто вже призабутий. Як правило, праці ці були писані білоруською мовою, та матеріал, записаний українськими говірками, подавався білоруською транскрипцією.

Перелік магістерських робіт, які були захищені на кафедрі білоруської філології Варшавського університету, знайдемо за посиланням:

http://www.ir.uw.edu.pl/biblot/prace%20magisterskie%20KB.html

У списку побачимо й декілька магістерських праць, присвячених фольклорній традиції сіл у ґміні Чижі. Це, між іншими:

1980 р. – Марія Павлючук (Maria Pawluczuk) «Обряди, звичаєвість і фольклор села Камень» (білоруською мовою: «Абрады, звычаёвасць і фальклор вёскі Камэнь»);

1991 р. – Марія Магрук (Maria Magruk) «Фольклор і обрядовість села Чижі» (білоруською мовою: «Фальклор і абраднасць вёскі Чыжы»);

1994 р. – Людмила Дмитрук (Ludmiła Dmitruk) «Обрядовість і фольклор села Курашево» (білоруською мовою: «Абраднасць і фальклор вёскі Курашава»).

***

Матеріали зібрала Людмила Лабович у рамках завдання «Документація і архівація традиційного фольклору ґміни Чижі», що реалізується Підляським науковим інститутом завдяки дотації Міністра внутрішніх справ і адміністрації РП.

Пропонуємо чергову порцію народних приказок і фразеологізмів, записаних у селах ґміни Чижі, що їх досі люди дуже охоче вплітають у розмови:  

На добре діело не гриех і золгаті.

І хочеться, і колеться.

Гуорко їесті і жалко кідаті.

Браті добре, оно оддаті рука дрижит.

Од роботи коні здихают.

Старость не радость, смерть не весіелє.

Труна кішені не має.

На кажди товар купець найдеться.

Обоє рабоє.

Якій їехав, такую і в’юоз.

У всіех зуби біели (всіе такії сами).

Дуті в одну дудку (згаджатісь).

Глянь у воду на свою уроду (подівісь на себе).

***

Матеріали зібрала Людмила Лабович у рамках завдання «Документація і архівація традиційного фольклору ґміни Чижі», що реалізується Підляським науковим інститутом завдяки дотації Міністра внутрішніх справ і адміністрації РП.

Стрітення Господнє (2/15 лютого) це в народній традиції сіл у ґміні Чижі Громніці, Грумніці. Народна назва свята пов’язана зі звичаєм освячування в церкві громничних свічок. Колись їх несли в церкву разом із льоном.

З освячуванням свічок пов’язані звичаї, які відносяться до літа:

Вже як свічкі в церкві трищат, то кажут: «Ой, буде вельмі сьоголіта гриміеті, бо свічкі трищалі в церкві».

Громнична свічка сповняла багато обрядових функцій:

Тою грумнічною свіечкою перед коміном пережегнают і в окнах пережегнают свіечкою тою запаляною. І зроб’ят крестік.

Знак хреста завжди випалювали пломенем з громничної свічки на «балькові», згодом – коли помінялася конструкція хат та бальки забудували – почали його робити на верхньому брусі рами дверей: На балькові крестіка димом зроб’ят – свіечку пудстав’ят, а вона курит, а бальок мазани глінкою біелою і зроб’ят такого крестіка димом.

Хрестик охороняє хату і її жителів від удару блискавки. Ще й досі жителі сіл у ґміні Чижі тримаються цього звичаю.

Популярним звичаєм було також осмалювання свічкою волосся всіх членів сім’ї, зокрема наймолодших.

Волосся підпалювали з чотирьох боків – спереду, потім ззаду, далі з правого, та на кінець з лівого боку.

Громничну свічку використовували й в багатьох інших обрядах уже після празника Стрітення Господнього – її запалювали і ставили коло вікна зі сторони, з якої наближається гроза, щоб охоронити хату і мешканців від блискавки. Запалювали її також тоді, коли батюшка «ходів з молітвою».

Як гриміт то запалюют в хаті і на окна став’ят, як гриміт, коб груом не вдирив.

Свічка була важливою і в похоронних обрядах:

Грумнічна свіечка в руціе, як хто умер. В нас то грумнічна, што на Грумніці свіетят і тогди вже кусок вриежут і в руку.

Обрядове значення мав також освячений у церкві льон. Його використовували у випадку хвороби та після народження дитини:

Льон – як дітя родіться, то того льну одорвут і пупа звежут дітяті.

Громничний льон використовували також місцеві «шептухи».

Стрітення Господнє у свідомості людей це зимове свято – Грумніці– половіна зіміці – кажуть у селах ґміни Чижі.

Були й такі приказки:

Як на Грумніці піевень нап’ється водіці, то на Юріє вуол наїесться травіці.

Як на Грумніці погода хороша, то лни уродят.

*****

Матеріали зібрала Людмила Лабович у рамках завдання «Документація і архівація традиційного фольклору ґміни Чижі», що реалізується Підляським науковим інститутом завдяки дотації Міністра внутрішніх справ і адміністрації РП.

Протягом останніх двох років ми помістили на нашому сайті та сторінці ФБ багато підляських приказок, зібраних у рамках нашого проєкту, в селах ґміни Чижі. Народні прислів’я, приказки і фразеологізми часто вдається записати під час розмов на інші теми, проте вони тоді досконало вписуються у натуральний контекст.

Таким чином удалося зібрати щонайменше 600 малих фольклорних форм. Весь час, розмовляючи з людьми, доходять нові прислів’я, приказки і фразеологізми, які постараємося Вам постійно представляти.

Тим разом – дещо легший матеріал, бо про дурнів та все дурне. Виявляється, народ тему дуже любить…

Перш за все, в селах ґміни Чижі дуже популярними є різні народні порівняння, у більшості до звірів, хоча не тільки:

Дурний як чобут.

Дурний як теля.

Дурний як козьол.

Дурний як осьол.

Дурний як баран.

Дурний як овечка.

Баран (дурень).

Барані розум.

Корова (про незграбну, товсту або нерозумну жінку).

Кричит як ворона дурная.

Однак люди також більш метафорично говорять про когось не надто розумного:

Пустим міехом удирани.

На когось полап упав.

Про дурнів та дурне вдалося також записати:

Дурного робота.

Што хутко робіться, дурноє родіться.

Чом дурний – бо біедни, а чом біедни – бо дурний.

Прощай розум, здоров дурнота (про п’яницю).

На дурнуой головіе і волос не росте.

Што так шуміт? Дурень карти мішає.

******

Матеріали зібрала Людмила Лабович у рамках завдання «Документація і архівація традиційного фольклору ґміни Чижі», що реалізується Підляським науковим інститутом завдяки дотації Міністра внутрішніх справ і адміністрації РП.

Топоніми, що стосуються українського географічного простору, часто з’являються у піснях, що співаються в ґміні Чижі. Одним із них є назва Україна, яка зустрічається переважно в ліричних піснях.

Сама назва «Україна» вживається у фольклорі в символічному значенні. Це країна козаків, але також синонім батьківщини (емоційні форми «Вкраїнонька»).

Однак у багатьох піснях вона означає далеку землю:

Коб я міела орлі крила ще й соколі очи,

Полєтіела б я шукаті хоч темної ночи.

Залєтіела б на Вкраїну заковала б ку-ку

Подай же мніе муой синочку хоч правую руку.

У чумацькій пісні, що співається в Збучі, на Україні чумак отримує назад всю свою власність, яку пропив у корчмі:

Пошов чумак на Вкраїну

І поглянув на доліну.

На доліні стоят воли

Віесят ярма, ще з занози

Всьо чумацькоє добро.

У народних піснях також часто зустрічається топонім Дунай. Друга за довжиною річка в Європі, що протікає через 10 європейських країн, включаючи Україну, є важливим символом українських народних пісень.

Дунай вважається міфологічною річкою, яка розділяє світ живих і світ мертвих. У народній обрядовості це символ смерті, а перехід через цю річку означає перехід від земного до потойбічного життя.

Дунай – річка-межа й в іншому розумінні. Цікавою в цьому контексті є сінокісна пісня, співана, наприклад, у Збучі та Клениках:

Біел-молодець сіено косіт

Йому вдова їесті носіт.

Несла несла не донесла

Край Дунаю поставіла.

Край Дунаю поставіла

І синочка уроділа.

Дунай може символізувати внутрішній розрив вдови, яка вагається – народити нешлюбного сина чи вбити його.

Дунай символізує певну межу, поворотний пункт. Перетин його також може означати перехід до шлюбного життя:

Де ж ти грушка росла

Де ж ти виросла

На Дунай на рику похілілася

А Дунай а рика

То й широкая

Молодая дівчина заручоная.

Дунай, як і Україна, також означає далеку землю. У Клениках популярною була пісня «Чирвона рожа трояка», де співають:

Бо покіну діеті, діеті покіну,

А сама пуйду я за Дунай.

Іноді в народних піснях з ґміни Чижі з’являється назва столиці України – Києва:

У Кійові на риночку

Там пів чумак горилочку.

З черги, у жнивній пісні «Ой чия то волока» з’являються «Женчикі ізо Львова».

Матеріали зібрала Людмила Лабович у рамках завдання «Документація і архівація традиційного фольклору ґміни Чижі», що реалізується Підляським науковим інститутом завдяки дотації Міністра внутрішніх справ і адміністрації РП.