УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС НА ХОЛМЩИНІ ТА ПІДЛЯШШІ В XIX — XX ст.

Григорій Купрянович


За два століття на Холмщині й Підляшші пройшли процеси, які докорінно змінили етнічний склад населення — чи то шляхом денаціоналізації, чи депортації. Внаслідок того український етнос з переважаючої більшості став тут (за винятком Північного Підляшшя1) нечисленною меншістю.
Сама територія цих регіонів, де проживали також поляки, євреї, білоруси, німці, була предметом інтересів різних держав: Польщі, Австрії, Прусії, Росії. За третім поділом Польщі (1795) Холмщина й Шдляшшя увійшли до Австрії. У часи наполеонівських воєн та після них ці регіони переходили з рук в руки, поки не опинилися, за рішенням Віденського Конгресу (1814-1815), у складі Царства Польського під владою Росії.
На початку XIX ст. корінне населення Холмщини та Підляшшя в більшості зберігало своє українське етнічне обличчя. Проте руським, тобто українським, залишилося на цей час вже тільки село, вищі верстви й місто були майже всюди сполонізовані. Ті процеси поступали далі, особливо по відношенню до західніших українських поселень, де спостерігався перехід на латинський обряд та ліквідація парафій східного обряду2. Більшість населення Холмщини та Підляшшя була уніатами й належала до двох єпархій: Холмської3 та Берестейської4. Після переслідувань у XVII та XVIII ст. лише кілька осередків залишилося православними: монастирі в Яблочині, Дорогичині, Більську5. В Уніатській Церкві вже в XVIII ст. почав прискорюватися процес латинізації і полонізації, особливо після Замойського синоду (1720). Проявом цього були зміни церковного устрою, звичаїв, обрядів, обладнання храмів (усунення іконостасів чи впроваджування органів), в результаті чого деякі уніатські церкви майже не відрізнялися від костелів. Сильнішим ставав вплив польської мови. Сполонізована була значна частина уніатського духовенства, яке нерідко ототожнювалося з польською національною ідеєю. Процеси ці посилилися в першій пол. XIX ст., тобто під російським пануванням 6.
В Уніатській Церкві в 30-х роках XIX ст. сформувалося дві течії: „добрих уніатів”, які стояли на позиціях безоглядної вірності Римові та подальшої латинізації і полонізації Уніатської Церкви, та „народовців”, що виступали за збереження східних традицій і „руської” мови. Останні були прихильниками повернення до православ’я. В 1839 р. уніатська церква на території Російської імперії в результаті заходів митрополита Й. Семашка була об’єднана з Православною Церквою. Цей процес охопив і Північне Підляшшя 7. Відтоді полонізаційні процеси на цій території були призупинені, проте постала проблема русифікації, яку проводила російська адміністрація. Саме в другій чверті XIX ст. з’явилась когорта визначних інтелігентів з Північного Підляшшя, які, хоча й виховувалися в польських школах, доклали багато зусиль для вивчення культури рідного краю. Це Йосиф Ярошевич, Михайло Бобровський, Ігнатій Данилович8. По-іншому склалася ситуація на Південному Підляшші та Холмщині. Об’єднання Уніатської Церкви з православ’ям (1839) не торкнулося Царства Польського, відтак Холмська єпархія залишилась тоді
єдиною уніатською єпархією, підлеглою Росії. Проте й тут частина „народовців” саме в об’єднанні з православ’ям вбачала засіб самозбереження перед полонізацією9. Вже в 1840 р. у православ’я перейшло декілька сіл у південній частині Холмщини. Конфлікт між „народовцями” та „добрими уніатами” посилився в 50-ті роки. Останніх підтримувала Римсько-католицька Церква. Холмські „народовці”, настійливо турбуючись про стан церкви, зблизилися з галицькими однодумцями. У Холмі існував невеликий гурток національно активної інтелігенції, наприклад, створене за ініціативою о. М. Попеля „Руське товариство”, при гімназіях діяли самоосвітні гуртки. Тоді почали доходити на Холмщину та Підляшшя перші українські видання10. Проте в першій пол. 60-х років перевагу здобули „добрі уніати”, котрі добились призначення холмським єпископом-номінантом Яна Калинського. Він усунув іконостас з холмського собору, завів орган, заборонив духовенству користуватися видаваними в Галичині збірниками проповідей українською мовою 11.
Зламною подією в історії Холмщини та Підляшшя стало повстання 1863-1864 рр., яке підтримувала частина уніатського духовенства12. Жорстоко придушивши повстання, Росія загострила політику супроти поляків: Царство Польске було перетворене в Привіслянський край, піддано репресіям Католицьку Церкву 13, а згодом послідовно проводилася русифікація в усіх ділянках життя.
Російська адміністрація вирішила також провести в Уніатській Церкві реформи, які б послабили польські впливи. Підготовлені князем В.А. Черкаським14 реформи включали ліквідацію василіянських монастирів, капітул, заборону переходити уніатам на латинський обряд та проголошувати проповіді польською мовою. Було започатковано обов’язкову делатинізацію богослужінь та обладнання церков, а також спроваджування уніатського духовенства з менш златинізованої Галичини15. У ті часи на території Холмщини й Південного Підляшшя працювали в різних установах українські діячі з Наддніпрянщини: П. Куліш, В. Білозерський, І. Нечуй-Левицький, О. Кониський та батько М. Грушевського — Сергій.
На початку 70-х років постало питання об’єднання Холмської єпархії з Православною Церквою. Цю концепцію підтримувала державна влада16. В 1871 р. перестав бути Холмським єпископом М. Куземський, який не погоджувався на об’єднання, а управління єпархією перейняв галицький священик о. Маркел Попель. Весною 1875 р. відбулося офіційне з’єднання Холмської єпархії з Православною Церквою17. Проте це була вже інша форма православ’я, в російському варіанті — з постійним витісненням місцевих елементів. Сприяло цьому направлення на цю територію священиків з глибини Росії, а тих, які противилися русифікації, переводили на схід18.
Частина уніатського населення не бажала визнавати себе православними. Так звані „упорствующі” бойкотували православні храми й духовенство, не приймали церковних треб. Польські організації, особливо націонал-демократи, використовували цю ситуацію для зміцнення польської стихії на цих землях 19. Саме тоді Холмщина й Підляшшя стали в історичній свідомості поляків символом боротьби за національні права й незалежність 20.
Зламною подією в історії Холмщини й Південного Підляшшя став указ царя Миколи II від 30 квітня 1905 р., який дозволяв міняти православне віросповідання на інше, що раніше було заборонено. Відразу почалася широка польська агітація серед колишніх уніатів з закликом переходити на латинській обряд21. Протидіяти цьому пробували православні середовища, проте остаточно протягом кількох років на латинський обряд перейшло близько 170 тисяч колишніх українців-уніатів22, особливо в північній і західній смузі Південного Підляшшя. Саме на таку кількість „душ” збільшилася в майбутньому польська національна стихія на цих землях, оскільки прийняття римсько-католицького віросповідання сприймалось як національний вибір23. Деякий час колишні уніати-римокатолики (яких називали „калакутами”) переважно функціонували ще в традиційній українській культурі, проте були вже приреченими на повну полонізацію24.
Успіхи польської пропаганди активізували православні середовища, їх стараннями вже в 1905 р. відновлено Холмську православну єпархію, яку очолив єпископ Євлогій Георгієвський25. Знову постало питання про виділення Холмщини й Підляшшя зі складу Привіслянського краю в окрему Холмську губернію 26. Особливо виступав за це на форумі Державних Дум єпископ Евлогій. Остаточно рішення про виділення Холмщини було прийняте в червні 1912 р., а діяльність Холмської губернії офіційно започатковано 1 вересня 1913 р. 27 Цей період став часом великої конфронтації між православними й католицькими кругами: з’явились десятки публікацій, які доказували рацію кожної зі сторін, проводилися широкі пропагандистські заходи.
Метою політики російських кругів була, очевидно, русифікація українського населення Холмщини й Підляшшя, проте для протидії полонізації толерувалися певною мірою елементи місцевої української культури. Лібералізація політичного й культурного життя в Росії після 1905 р. сприяла також відкритій появі на Холмщині й Підляшші українського національного руху. В 1907 р. виникло дві освітньо-економічні українські організації: Товариство ім. Т. Шевченка в Кобилянах та Товариство „Просвіта” з осередками в Сідлцях та Грубешові. Найактивніше діяв останній осередок — в Грубешові було створено українське видавництво та планувалося видання першої на Холмщині української газети „Буг”28. Проте ці осередки були піддані репресіям.
Відомо також про перші прояви українського національного відродження на Північному Підляшші. В с. Клєнікі в 1908-1909 рр. існував український народний театр, який ставив п’єсу українського драматурга І. Карпенка-Карого29.
Зміни в геополітичному становищі Європи принесла Перша світова війна. В нових обставинах по-новому стали розглядатися національні питання в царській імперії. Вже 14 серпня 1914 р. князь Микола Миколаєвич проголосив відозву до поляків, в якій йшлося про об’єднання польських земель, проте не згадувалось при тому про Холмщину й Підляшшя30. У законі про міське самоуправ ління від 30 березня 1915 р., який поширю вав вживання польської мови, застеріга лося, що він не торкається Холмської губернії. Тоді також приєднано її до Київсь кого генерал-губернаторства 31.
Весною 1915 р. російська армія зазнала серйозних невдач. Розпочалася евакуація в глибину імперії всіх установ та населення. Близько 90 % українського православного населення 32 опинилося в найрізноманітніших закутках імперії.
Влітку 1915 р. Холмщина та Підляшшя опинилися під окупацією центральних держав. У червні 1916 р. Холмщину було включено до адміністрованого Австро-Угорщиною Люблинського губернаторства. В адміністрації переважали польські урядники, в кінці квітня 1917 р. люблинським губернатором став поляк ген. Станіслав Шептицький. Австрійці сприяли розвитку польського національного життя. Нечисленне українське населення піддавалося репресіям і обмеженням, почався процес замінювання церков на костели33.
Іншою була ситуація на Південному Підляшші, яке опинилося під юрисдикцією німецької команди „Обер-Ост”. Після тривалих заходів скликаного в Відні в серпні 1915 р. Союзу визволення України та Бюро культурної допомоги для українського населення окупованих земель німецька адміністрація погодилась на українську організаційну працю на Підляшші серед нечисленних православних та калакутів. З січня 1917 р. розгорнула діяльність група козаків з першого запорізького полку ім. Т. Шевченка, який складався з українців-військовополонених. Створено Українську громаду в Білій на Підляшші, а з 25 червня 1917 р. почала виходити перша українська газета в цьому регіоні — тижневик „Рідне слово”. Видано також декілька книжок та „Календар Української громади в Білій на 1919 р.”. При Українській громаді створено Шкільну раду, яка координувала освітню діяльність. В 1918 р. існувало на Підляшші 22 школи з 823 учнями та 19 шкіл грамоти34.
Дещо відмінним було становище Північного Підляшшя, де управляла німецька військова адміністрація Білосток-Гродно (Militar-Verwaltung Białystok-Grodno), також під командуванням „Обер-Осту”, хоч і сюди, можливо, дійшли відгомони діяльності Української громади 35.
На політичному рівні „холмське питання” виринуло знову весною 1917 р., коли Тимчасовий уряд після визнання права поляків на незалежність скликав 30 березня Ліквідаційну комісію, завданням якої була ліквідація російських установ Царства Польського й передача їх майна Польщі. Своєю юрисдикцією вона мала охоплювати й Холмщину та Південне Підляшшя, що викликало протести українців-біженців з цих теренів, які перебували в евакуації в Росії.
Протягом кількох місяців 1917 р. пройшли десятки з’їздів і зборів в тих місцях Росії й України, де вони опинилися. Найбільший — Всенародний з’їзд Холмщини — відбувся 7-12 вересня 1917 р. в Києві за участю 276 делегатів. Гостем з’їзду був голова Української Центральної Ради М. Грушевський. З’їзд ухвалив, що холмський народ визнає себе українським, а Холмщи на мусить бути в складі України. Вибрано також Холмський губернський виконавчий комітет, члени якого стали представниками Холмщини та Підляшшя в Центральній Раді. Холмським губернським комісаром призначено К.Р. Лоського 36.
Запис про приналежність Холмщини до Української держави було зроблено також, попри протести польських членів Центральної Ради, у III універсалі від 26 листопада 1917 р.: „Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки як щодо прилучення частини Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українське, має бути встановлено по згоді організованої волі народів”37.
Після розпаду Австро-Угорщини й підписання Німеччиною перемир’я з державами Антанти протягом листопада-грудня 1918 р. та січня 1919 р. територія Холмщини й Підляшшя була обсаджена польським військом та адміністрацією. Лише на Південному Підляшші відбулися сутички між поляками, німцями й українськими формуваннями „Поліської Січі” 38. Відтак на початку лютого 1919 р. вся територія Холмщини й Підляшшя опинилася під польською владою.
Вхід цих земель у склад Польської держави започаткував нову епоху в їх історії. Адміністративне Холмщина й Південне Підляшшя увійшли до складу Люблинського воєводства, а Північне Підляшшя — до Білостоцького 39. На початку 20-х років на Холмщині й Південному Підляшші було близько 150 тисяч українського населення 40, на Північному Підляшші — понад 60 тисяч 41, а крім цього близько 30 тисяч повернулося з біженства після 1921 р.42 До цього треба ще додати калакутів, які не порвали зв’язків з українством.
Після Першої світової війни на Холмщині й Південному Підляшші була група активної інтелігенції, яка мала досвід праці на національній і державній ниві. Перші спроби організувати українське національне життя в регіоні було зроблено одразу після створення Польської держави. У Холмі було створено першу українську структуру — Український Доброчинний Комітет (очолений відомим українським діячем епохи УНР Антоном Васильчуком), перетворений незабаром в товариство „Рідна хата”. Національна діяльність придушувалася польською адміністрацією і розвивалась напівлегальне або підпільно 43. Переломним став 1922 рік, коли було зареєстровано товариство „Рідна хата”, а в результаті виборів українці Холмщини й Південного Підляшшя здобули помітне представництво в парламенті. Тоді в політичному житті вир проявились три течії: автономістів-фел лістів, соціалістична та комуністична Холмщині розгорнули діяльність р українські партії, особливо соціалісті („Сель-Союз”), прокомуністичні (Українська соціал-демократична партія, по „Сель-роб”) і комуністичні (КПЗУ)44.
У 20-ті роки в краї розгорнулась ши ка культурно-просвітницька діяльніс Проводилася вона переважно в структу „Руського доброчинного товариства „Рідна хата” (так за вимогою польської адмі страції називалася організація). Товарне’ було центром українського національне життя на цих землях 45. У 1930 р. діяло в 125 філій Товариства. НайосновнішІ була культурно-просвітянська праця, аматорські театри, хори, бібліотеки, освіта.

Проводилась також економічна, добродійна та видавнича діяльність. Товариство було заборонене люблинським воєводою в 1930 р., а в 1934 р. рішення про його ліквідацію остаточно підтвердило Міністерство внутрішніх справ.
Перші українські кооперативи виникли вже на поч. 20-х років. Надалі українське економічне життя вийшло поза рамки кооперативного руху:
відбувалися господарчі з’їзди, створено український банк у Холмі. Українські кооперативи Холмщини й Підляшшя до 1934 р. були підпорядковані Ревізійному союзові українських кооперативів у Львові; було їх тоді вже 6846. Це особливо важливий аспект національного життя на Холмщині, зокрема після заборони діяльності „Рідної хати”, коли економічні установи перейняли багато інших функцій.
У 30-ті роки польська влада максимально обмежувала українське національне життя на Холмщині й Південному Підляшші. Було сформульовано концепцію швидкої денаціоналізації українського населення 47. Національна політика загострилася у 1937 р., коли посилилась акція насильницької полонізації та окатоличення місцевого населення при використанні адміністративних заходів та співучасті поліції й війська 48.
Було підготовлено навіть програму „деукраїнізації” всіх ділянок життя на цих землях.
Щодо Північного Підляшшя, то свої претензії до цього регіону заявив ще в роки Першої світової війни білоруський національний рух49. Крім цього Північне Підляшшя (а також північно-східну частину Південного Підляшшя) охопила своєю діяльністю Комуністична партія Західної Білорусії 50 та інші прокомуністичні організації („Громада”, Товариство білоруської школи) 51.
Водночас були й певні прояви українського політичного життя, наприклад, існували тут структури українського „Сель-робу”, проте це питання досі не досліджене 52. Слід також згадати, що в деяких місцевостях Північного Підляшшя поселились „петлюрівці” — колишні вояки армії УНР, які організували своє національне життя в відділах Українського Центрального Комітету 53.
Складною проблемою було релігійне життя українського населення Холмщини і Підляшшя в міжвоєнному періоді. Найбільшим ударом по Православній Церкві була акція руйнування храмів на Холмщині й Південному Підляшші влітку 1938 р., в результаті чого було знищено багато церков. Цей варварський акт викликав широкий відгомін і протест в усьому світі54.
Чергова світова завірюха — Друга світова війна — по-своєму перекроїла історію краю. Згідно з таємним протоколом пакту Рібентропа-Молотова від 23 серпня 1939 р., Холмщина й Підляшшя мали увійти до радянської сфери впливів55. 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла польсько-радянський кордон „для захисту життя і майна населення Західної України та Західної Білорусії”56 і 23 вересня увійшла на Холмщину та Підляшшя. Німецькі війська, які захопили цю територію, відступили57. Проте на основі додаткового протоколу, укладеного Німеччиною і Радянським Союзом 28 вересня 1939 р., змінено сфери впливів обох тоталітарних імперій — Холмщина й Південне Підляшшя відходило до Німеччини, а Північне Підляшшя — до Радянського Союзу58.
Принципи німецької окупаційної політики по відношенню до українців найкраще характеризує вислів губернатора Г. Франка:
„Очевидно, не належить допустити доорганізації національної спільноти українців, однак можна дозволити на заснування певного роду допомогової організації. В той спосіб створиться можливість певного співжиття з українцями у формі, яка не зобов’язуватиме. Взагалі в Генеральному Губернаторстві належить притримуватися засади: „devide et impera!” 59
Окупаційні влади дали певні концесії для української громадськості, часом більш, ніж для місцевих поляків: подекуди українці ставали війтами, солтисами, директорами. Було організовано також, паралельно з польською, українську поліцію, однак більшість адміністрації залишилася польською.
Дозволялися певні форми організації українського суспільства. Українська громадськість краю почала створювати на місцях комітети, школи, відкривати церкви. У найбільших містах (Холм, Замостя, Тарногород, Грубешів, Біла Підляська, Радинь Підляський, Красностав) було утворено Українські Допомогові Комітети (УДК)60, підпорядковані Українському Центральному Комітетові в Кракові, який очолював професор Володимир Кубійович. Основним завданням комітетів була організація українського шкільництва, кооперативів, церковного життя. Помітну роль в українському житті на цих землях відіграли втікачі з Волині, Галичини та Буковини. Постала мережа українських народних шкіл, а також середні школи у Холмі, Володаві, Білій, Грубешові, Тарногороді. Українське національне життя, попри воєнні обставини, помітно пожвавилося61.
Особливо важливим і помітним було відродження церковного життя. Вже в листопаді 1939 р. створено у Холмі Тимчасову церковну раду, до якої увійшли духовні і світські діячі. Адміністратором Православної Церкви на Холмщині й Південному Підляшші став протопресвітер Іван Левчук. Після тривалих заходів німці погодилися восени 1940 р. на відновлення холмської єпархії. Очолив її відомий вчений-архієпископ (з 1943 р. митрополит) Іларіон (проф. Іван Огієнко).
Православній Церкві було повернуто ряд храмів, зокрема холмський собор Богородиці. Відновлювалися численні парафії — у 1944 р. існувало вже 174 парафії та філії 62. Проведено українізацію церковного життя в єпархії, богослужбовою мовою стала українська або церковнослов’янська з українською вимовою.
Північне Підляшшя в 1939 р. увійшло до складу СРСР. Згідно з прийнятим ще в міжвоєнному періоді розподілом територій поміж КПЗУ і КПЗБ регіон цей, як і Берестейське Полісся, було приєднано до Білоруської РСР, а все місцеве етнічно українське населення офіційно визнано білорусами. Адміністративно Північне Підляшшя ввійшло до Більського району Білостоцької області, а південно-східна частина — до Берестейської області. Місцеве населення в основному позитивно сприйняло радянську владу, яка здавалася більш „своєю”, ніж польська.
Незабаром всю адміністрацію було влаштовано за радянськими зразками, організовано білоруське шкільництво. Періодика також видавалася білоруською і російською мовами. Невдовзі тут, як і на інших територіях, зайнятих Радянським Союзом, почалися репресії супроти тих, кого визнано небезпечним для радянської системи, а також перші спроби колективізації 63.
Радянський період в історії цього регіону перервала радянсько-німецька війна. Німецькі війська швидко зайняли прикордонні території Північного Підляшшя. У роки війни були етнічні конфлікти між організації національної спільноти українців, однак можна дозволити на заснування певного роду допомогової організації. В той спосіб створиться можливість певного співжиття з українцями у формі, яка не зобов’язуватиме. Взагалі в Генеральному Губернаторстві належить притримуватися засади: „devide et impera!” 59
Окупаційні влади дали певні концесії для української громадськості, часом більш, ніж для місцевих поляків: подекуди українці ставали війтами, солтисами, директорами. Було організовано також, паралельно з польською, українську поліцію, однак більшість адміністрації залишилася польською.
Дозволялися певні форми організації українського суспільства. Українська громадськість краю почала створювати на місцях комітети, школи, відкривати церкви. У найбільших містах (Холм, Замостя, Тарногород, Грубешів, Біла Підляська, Радинь Підляський, Красностав) було утворено Українські Допомогові Комітети (УДК)60, підпорядковані Українському Центральному Комітетові в Кракові, який очолював професор Володимир Кубійович. Основним завданням комітетів була організація українського шкільництва, кооперативів, церковного життя. Помітну роль в українському житті на цих землях відіграли втікачі з Волині, Галичини та Буковини. Постала мережа українських народних шкіл, а також середні школи у Холмі, Володаві, Білій, Грубешові, Тарногороді. Українське національне життя, попри воєнні обставини, помітно пожвавилося 61.
Особливо важливим і помітним було відродження церковного життя. Вже в листопаді 1939 р. створено у Холмі Тимчасову церковну раду, до якої увійшли духовні і світські діячі. Адміністратором Православної Церкви на Холмщині й Південному Підляшші став протопресвітер Іван Левчук. Після тривалих заходів німці погодилися восени 1940 р. на відновлення холмської єпархії. Очолив її відомий вчений-архієпископ (з 1943 р. митрополит) Іларіон (проф. Іван Огієнко).
Православній Церкві було повернуто ряд храмів, зокрема холмський собор Богородиці. Відновлювалися численні парафії — у 1944 р. існувало вже 174 парафії та філії 62. Проведено українізацію церковного життя в єпархії, богослужбовою мовою стала українська або церковнослов’янська з українською вимовою.
Північне Підляшшя в 1939 р. увійшло до складу СРСР. Згідно з прийнятим ще в міжвоєнному періоді розподілом територій поміж КПЗУ і КПЗБ регіон цей, як і Берестейське Полісся, було приєднано до Білоруської РСР, а все місцеве етнічно українське населення офіційно визнано білорусами. Адміністративно Північне Підляшшя ввійшло до Більського району Білостоцької області, а південно-східна частина — до Берестейської області. Місцеве населення в основному позитивно сприйняло радянську владу, яка здавалася більш „своєю”, ніж польська.
Незабаром всю адміністрацію було влаштовано за радянськими зразками, організовано білоруське шкільництво. Періодика також видавалася білоруською і російською мовами. Невдовзі тут, як і на інших територіях, зайнятих Радянським Союзом, почалися репресії супроти тих, кого визнано небезпечним для радянської системи, а також перші спроби колективізації63.
Радянський період в історії цього регіону перервала радянсько-німецька війна. Німецькі війська швидко зайняли прикордонні території Північного Підляшшя. У роки війни були етнічні конфлікти між православним та католицьким населенням, чому сприяла політика окупантів64.
Німецька агресія змінила також певною мірою ситуацію на Холмщині й Південному Підляшші, які перестали бути прикордонною зоною. Від осені 1941 р. тут наростав німецький терор, як щодо українського, так і польського населення. Третя етнічна група цих земель — євреї — були вже на цей час відсепаровані в геттах і екстерміновані. У листопаді 1942 р. німці почали жорстоку акцію виселення польського, а частково й українського населення на Замойщині, щоб на їх місце поселити німецьких колоністів з ціллю створення „німецького краю” 66.
Ще в 1939-1940 рр. на Холмщині й Південному Підляшші почало організовуватися польське підпілля різних орієнтацій. Швидко розвинулися також польські партизанські формування67. Важкі воєнні умови, використання німцями міжнаціональних конфліктів, а також різна оцінка ситуації і взаємного становища поляками й українцями спричинилися до польсько-українського конфлікту. Для польської громадськості вже сам факт організування в різних ділянках українського життя був проявом коляборації з німцями і „зрадою Речіпосполитої”. Перші антиукраїнські акції поляків були вже в 1942 р., проте особливий їх розпал припав на 1943-1944 рр. Жертвами цих акцій була в основному українська інтелігенція і духовенство68. За даними холмсько-підляської Духовної консисторії в самому Грубешівському повіті до травня 1944 р. спалено 52 українських села, найбільші жертви були в селах Сагринь, Модринь, Ласків, Берестя69. Для захисту українського населення організувалася, особливо на Грубешівщині, Українська Самооборона, а з початком 1944 р. з’явилися також формування УПА з Волині та дивіз „Галичина”, які за винищування українс кого населення почали проводити відпла ні акції на польські села. У березні-червні 1944 р. бої між польськими й українська формуваннями набрали такого масштаб що фактично створився польсько-український фронт довжиною до 150 км 70.
У липні 1944 р. Холмщина й Підляшша були зайняті Червоною армією. Вже 2 липня було проголошено, що в Холи створився Польський комітет національного визволення і оголошено його „Маніфест”. В дійсності ця маріонетков комуністична структура була створена в Москві на противагу польському еміграційному урядові в Лондоні, і лише через кілька днів перші члени ПКНВ з’явилис у Холмі 71. Офіційний договір про держав ний кордон був підписаний лише 16 серпня:
1945 р. — в результаті рішень Ялтинське та Потсдамської конференцій кордон між Польщею та СРСР встановлювався по ліні Керзона, з тим, що частину Біловезько Пущі Сталін „подарував” Польщі 72. Відтак майже вся Холмщина й Підляшшя опинилися в межах Польщі 73. Єдиним у межах польської держави регіоном, де на своїх землях надалі компактно проживало українське населення, було Північне Підляшшя, якого не охопила акція „Вісла”, оскільки його визнано білоруським.
На Південному Підляшші та Холмщині, де попри виселення вціліла певна кількість українців, українське життя почало відроджуватись ще в першій половині 50-х років. Створено тут драмгуртки в кількох підляських селах (Коденець, Хоростита, Заболоття, Межилистя), започатковано навчання української мови у школах74. Почали відроджуватися й церковні структури.
Помітні зміни в становищі українського населення в Польщі принесла відлига 1956 р. Можливим стало повернення на рідні землі, і певна кількість українців повернулась тоді на Південне Підляшшя. До кінця 50-х років на Холмщині, а особливо на Південному Підляшші, створено мережу гуртків заснованого в 1956 р. Українського суспільно-культурного товариства 75. Проте в 60-х роках все це затихло, причиною чого було залякування українського населення.
Відлига 50-х років дозволила певні прояви українського національно життя й на Північному Підляшші. В містечку КлІщелі засновано було гурток  УСКТ, при якому діяли хор, драмгурток, а в місцевій школі вивчалася українська мова; організовано також українські культурні заходи в інших місцевостях цього регіону. Проте ця діяльність суперечила офіційній політиці, і на зламі 60-70-х років кліще-лівський гурток перестав діяти76.
Реакцією на полонізацію та офіційну білоруськість Північного Підляшшя стало українське відродження 80-х років. Було воно результатом шукання національної ідентичності в середовищах підляських студентів у Варшаві й Люблині та молодої підляської інтелігенції. Першими формами  української активності стали молодіжні рейди (походи), вечори поезії, Шевченківські свята, піклування про пам’ятки культури. Важливим проявом українського життя була поява групи підляських літераторів, які писали українською мовою (літературною або діалектами) 77; в 1983 р. створено літературне об’єднання „Підляшшя”. Серед ініціаторів українського руху в цьому краї слід назвати Є. Рижика, І. Киризюка, Ю. Місіюка, Ю. Гаврилюка. З 1985 р. відродилися тут гуртки УСКТ (Кліщелі, Черемуха, Більськ, Гайнівка, Білосток). Відродження українського руху на Підляшші викликало ворожу реакцію білоруських товариств у Польщі, в результаті чого виник білорусько-український конфлікт у цьому регіоні, який і нині продовжується 78.
Зламним у розвитку українського відродження став 1989 р. — рік зміни політичної системи в Польщі. Український рух на Підляшші вийшов тоді на арену політичного життя — висунув своїх кандидатів у парламентських виборах 1989 та 1991 рр., а також в самоврядувальних виборах у 1990 та 1994 рр. Українських кандидатів підтримували виборці, шо пало змогу українському рухові зайняти певне місце в політичному житті регіону.
В результаті виборів 1990 р. український кандидат став війтом найбільшої волості (гміни) регіону — Більськ79.
У нових політичних умовах розгорнуто також широку культурно-просвітницьку діяльність. Відбувалися численні концерти українських ансамблів (зокрема з України), у 1991 р. проведено І Фестиваль української культурийідляшшя. Особливу співпрацю розгорнуто з Волинню та Рівненщиною, а також з Берестейщиною. Нових форм набрала видавнича діяльність, з 1991 р. виходить перший офіційний підляський часопис „Над Бугом і Нарвою” (головний редактор д-р М. Рощенко). Відбулася також розбудова українських структур між Бугом і Нарвою — з грудня 1990 р. існує Підляський відділ Об’єднання українців у Польщі (колишній УСКТ). В березні 1992 р. створено Союз українців Підляшшя (СУП). З 1991 р.
в програмі „Радіо Білосток” транслюється передача „Думка українська”, а з осені 1995 р. з’явилась також щомісячна регіональна українська телепередача. З 1994 р. в підляських школах відновлено навчання української мови, в 1995/1996 навчальному році українську мову в 3 школах вивчало більше 100 дітей 80.
Велике значення мало відродження Православної Церкви, яке відбулося протягом 80-х років. Започаткувала його активізація православної молоді, переважно підляської. Створене Братство православної молоді розгорнуло широку й різноманітну діяльність. З 1985 р. почала видаватися в Білостоці перша після Другої світової війни православна газета (зараз під назвою „Przegląd Prawosławny”), помітно розвинулось будівництво храмів.
Пожвавилося українське життя й на Холмщині Й Південному Підляшші. У 1985 р. відновлено гурток УСКТ у Володаві, а в 1990 — у Холмі. На початку 90-х років відкрився, заходами холмського поета Т. Карабовича, Музей матеріальної культури Холмщини й Підляшшя в Голі на Володавщині. Зламним стало відродження весною 1989 р. люблинсько-холмської православної єпархії, яку очолив владика Авель. Закон про відношення держави до Православної Церкви від 1991 р. дозволив врегулювання майнових питань, проте церкві повернуто лише частину храмів та майна, та й те не без конфліктів з Римо-католицькою Церквою.
Відродження української держави дозволило розгорнути діяльність Товариства „Холмщина” в Україні, а особливо організувати також поїздки на батьківську землю холмщаків81.
На Холмщині й Південному Підляшші буття нечисленних українців не грає помітної ролі в житті цих регіонів. Інакше представляється це на землях між Бугом і Нарвою, де український етнос проживає компактно і досі складає помітний відсоток населення регіону. Проте й тут перебуває він на вирішальному етапі свого буття. На І з’їзді Союзу українців Підляшшя весною 1996 р. так охарактеризовано ситуацію українського етносу Північного ПІдляшшя в половині 90-х років: „На Підляшші найбільш помітним сьогодні явищем є те, що місцеву українську культуру витісняє світова масова культура в її польському варіанті, яка доходить через майже всі масс-медії. Українська мова поступово втрачає свою позицію в житті ПІдляшшя, перестає бути щоденною мовою більшості православного населення. Важливим елементом самоідентичності і почуття окремішності населення Підляшшя залишається безумовно Православ’я. Має це особливе значення, оскільки місцеве населення в переважаючій більшості не має сформованої національної свідомості, а лише прив’язаність до влас ної традиції, культури, мови, релігії на етнічному рівні. Проте в сучасних умовах масової культури і світового інформаційного простору це не сприяє вже збереженню власної тотожності і успадкованої від предків культури. Результатом цього є швидка асиміляція-полонізація, особливо (але не тільки) молодого покоління, що фактично змінює етнічне обличчя регіону. Це все ставить український етнос на Підляшші в кризову ситуацію” 82.
Отже, проблеми збереження етнічної культури українців у Польщі потребують державної підтримки.

1 Під терміном „Північне ПІдляшшя” розумію тут територію між ріками Буг та Нарва (і дещо північніше цієї ріки), заселену корінним українським населенням.
– Пастернак Є. Нарис історії Холмщини і ПІдляшшя (Новіші часи).— Вінніпег; Торонто, 1989, passim; Klobak W, Przechodzenie unitów na obrządek łaciński w diecezji chełmskiej w XIX w // Dzieło chrystianizacji Rusi Kijowskiej j jego konsekwencje w kulturze Europy. Lublin, 1988.— S. 209-220; Gawrysiakowa J. Grupy wyznaniowe ludności w Lubelskiem w XIX wieku.— Lublin, 1992,— S. 55-65; Strzembosz-Pieńkowski St. Przyczynki do ruchu narodowego ukraińskiego na ziemiach b. Chełmszczyzny i Podlasia // Sprawy Narodowościowe.— 1929.— № 5.— S. 645. Див. також цікаві етнографічні описи Підляшшя з поч. XIX ст. в праці: Ru? Podlaska: Podlasie w opisach romantyków / Wyboru dokonał i opracował J. Hawryluk.— Bielsk Podlaski, 1995.
! Охоплювала територію Царства Польського і місто Краків, лише кілька її парафій було за межами Холмщини і Південного ПІдляшшя. Загалом в 1819 р. нараховувала 317 парафій. Від 1807 р. була підпорядкована новоствореній галицькій митрополії, а від 1830 р. безпосередньо Римові.
Див.: Kotbuk W. Duchowieństwo unickie w Królestwie Polskim 1835-1875.—Lublin, 1992.—S. 12-13.
4 Від 1797 p. уніатські парафії Північного ПІдляшшя увійшли до складу новоствореної супрасльської єпархії, в 1809 р. 59 існуючих тут уніатських парафій перейшло знову до берестейської єпархії, а після її знесення R 1828 р. — до литовської. Wąsicki J. Ziemie polskie…—S..224-231; Historia Kościoła w Polsce.\ Warszawa, 1979.— II, cz. 1.— S. 173-175, 497-501; Sosna G. Zarys dziejów Prawosławia na terenie województwa białostockiego. — Bielsk, 1989,—S. 21.
5 Sosna G. Dzieje Kościoła Prawosławnego na Białostocczyznie // Slavi’a Orientalis.— 1990 (t. XXXIX).— № 1-2.— S. 106І
6 Bańkowski E. Ruś Chełmska od czasu rozbioru Polski.— Lwów, 1887, passim; Крьіжановский E.M.
Русское Забужье (Холмщинаи Подляшье).— 1911.— C. 103-152. Пастернак Є. Нарис…— C. 29-38, 45-47,
51-54; Lewandowski J, Z dziejów unickiej diecezji chełmskiej w latach 17901804 // Rocznik Chełmski.—1995._ T. L— S. 51-63; Kłobuk W. Unia kościelna w Królestwie Polskim w XIX w., w: Polska — Ukraina 1000 lat sąsiedztwa.— T. 2. — S. 131-139. Широку характеристику уніатського духовенства холмської єпархії маємо в працях: Kłobuk W. Duchowieństwo unickie…— S. 23-96; Korobowicz A. Kler greko-unicki w Królestwie Polskim 1815-1875 // Rocznik Lubelski.— 1966 (t. IX).— S. 241-264.