Що ми знаємо про Підляшшя?

Що ми знаємо про Підляшшя?
Підляшшя і підляшуки. Короткий історично-етнографічний нарис

_____________________
Іван Ігнатюк


На Підляшші є дуже популярне прислів’я: «Там сторона мила, де мати родила». Отже, щоб наша сторона – Підляшшя – була мила не тільки для нас, підляшуків, але і для всіх українців, хочу коротко розказати про історію Підляшшя, про підляшуків, про їхню мову, віросповідання, а зокрема про їх народну культуру, про фольклор.


1. Територія і назва Підляшшя
Історичне Підляшшя, яке колись називалось Подляхия – Підляхя, тобто земля під ляхами, займало дуже велику територію. Назву Підляшшя проф. Михайло Лесів в своїй книжці Українські говірки у Польщі (сторінки 280-281) так пояснює: «Цю історично правильну форму назви пояснюють етимологічні словники як похідну від давнього подъ Ляхьі, що значило близько поляків, дослівно під ляхами. Така етимологія назви Підляшшя не заперечується вже нині філологами чи істориками». Самі підляшуки свою територію, на якій живуть, називають Пуодляше або Подлясє.
На півночі територія Підляшшя сягала колись до колишнього кордону Польщі з Прусією. На півдні границею Підляшшя є річка Володавка, яка впадає до ріки Буг неподалік Володави. Від озера Витицьке біля села Витично Володавського повіту границя біжить прямою лінією до містечка Острів Люблінський, давніше званий Підляським, у колишньому Володавському повіті, а теперішньому Любартівському. На півдні Підляшшя межує від східної сторони з Холмщиною, а від західної, вище сказаної границі, з Люблінщиною. Ця південна границя була кордоном майже до кінця ХІІІ ст. поміж Литовським Великим князівством і Короною. Натомість на сході історична територія Підляшшя доходила до околиць міста Волковиська, Кам’янця Литовського і Кобриня, що тепер в Білорусі, і має вона нині назву Полісся. Зараз границею Підляшшя на сході є кордон Польщі з Білоруссю на Бузі в Люблінському воєводстві і сухопутний кордон з Білоруссю у Підляському воєводстві (колишньому Білостоцькому). На заході границя Підляшшя перемішується з Мазовшем уздовж берегів ріки Вісли і нижньої Нарви.
Нинішнє Підляшшя є північно-східним регіоном Польщі, до якого входять: в цілому Підляське воєводство, східно-південна частина Мазовецького воєводства з містами Седльце, Соколів Підляський і Лосиці та північно-східна частина Люблінського воєводства.
За географічною структурою Підляшшя є низиною, покритою такими лісами, як Біловезька і Книшинська пущі та Парчівські і Володавські ліси. Земля тут неврожайна, піщана. З найбільших річок слід назвати Буг, Нарву, Бєбжу і Крну.

2. Історичний нарис Підляшшя
З кінцем Х ст. до другої половину ХІ ст. Підляшшя входило у склад староруської держави – Київської Русі, а згодом до Волинсько-Галицького князівства. З ХІ ст. до другої половини ХІ ст. знаходилося воно у володінні Великого князівства Литовського. Після унії Польщі з Литвою в 1569 році Північне Підляшшя перейшло до Корони, натомість Південне, яким було утворене у 1566 році Берестейське воєводство, залишилося в межах Литовського князівства до 1795 року. З ХІІІ ст. аж до Першої світової війни в 1914 році ціле Підляшшя входило у склад Російської імперії. З 1918 р. Підляшшя стає частиною відродженої польської держави.
Підляшшя є країною, де стикалися культури слов’ян і балтів, де стикаються мова і культура трьох братніх слов’янських народів: польського, українського і білоруського.

3. Населення Підляшшя та його історія
Перед виникненням польської і руської держав на території Підляшшя жили східнослов’янські племена: дуліби, які згодом почали називатися бужанами і пізніше волинянами, і дреговичі, на півночі – балтське плем’я ятвяги, а на заході Підляшшя – західнослов’янське плем’я мазовшани (мазури, звідси на Підляшші поляків називають мазурами).
Автохтонне населення Південного Підляшшя та Північного між річками Нарвою і Бугом є українського походження, натомість населення, що проживає між Нарвою і Бєбжею та на схід від міста Гайнівки, є білоруського походження. Історія населення Підляшшя, починаючи від Люблінської унії, є трагічна. З ХІ ст. починається латинізація і полонізація українського і білоруського населення, а в першу чергу його верхніх верств – поміщиків і шляхти. В ХІІ ст. в результаті шведської навали на Польщу, наїзду Трансільванії,
набігу Москви майже половина населення Підляшшя згинула або вимерла від голоду і хвороб.
У другій половині ХІХ ст. панувала на Підляшші страшенна пошесть холери і тифу, від чого вмерло більше половини населення Підляшшя.
Одним з позитивних моментів в історії населення Підляшшя було скасування царською Росією в 1861 році кріпацтва і надання в 1864 році селянам на власність землі, чого не відважилася зробити магнатсько-шляхетська Польща.
Трагічною для населення Підляшшя була І світова війна, в результаті якої було евакуйовано вглиб Росії майже усе українське і білоруське населення.
У 1945-1946 роках переселено в Радянську Україну 26115 чоловік української людності Південного Підляшшя. Згодом, в 1947 році, переселено до колишнього Ольштинського воєводства в рамках акції «Вісла» близько 21 тисячу чоловік української національності з Південного Підляшшя. Після т.зв. «відлиги» в 1957 році в певній мірі виправлено заподіяні кривди українському населенню Південного Підляшшя. Дозволено на діяльність Українського суспільно-культурного товариства і гуртків художньої самодіяльності, а також навчання дітей рідної мови.
У 1955-1958 роках з колишнього Ольштинського воєводства на рідні землі Південного Підляшшя повернулось прибл. 12 тисяч чоловік української національності.
Тепер за приблизними даними і даними православної єпархії в Любліні на Південному Підляшші проживає понад 12 тисяч жителів православного віросповідання, яких можна визнати українціями. Найбільше українців проживає у південно-східній території Білопідляського повіту, а найменше – в Парчівському і Володавському повітах. В тих останніх повітах після повернення з виселення багато українців, побоюючись нових виселень, перейшли з православ’я на римо-католицьке віросповідання і цим самим стали вони поляками. Одне слово, акція «Вісла» досягла тут свою мету.
В результаті полонізації руського (українського) населення впродовж кількох віків тепер вже не можна зустріти ні одного українця (православного) в таких повітах Південного Підляшшя:
– в західній частині Парчівського повіту Люблінського воєводства,
– у східній частині Радзинського повіту,
– в західній частині Білопідляського повіту за винятком сіл Носово і Київець,
– в Лосицькому повіті Мазовецького воєводства,
– у східній частині Седлецького повіту Мазовецького воєводства і в повіті Соколів Підляський Мазовецького воєводства.
Про те, що на вищезгаданій території жило колись українське (руське) населення, засвідчують назви сіл, містечок і міст та прізвища їх жителів. Як приклад подам, що під самими Седльцями лежить село Сток Ляцький (польський), а кілька кілометрів далі на захід село Сток Руський (український). Як доказ, що далеко на заході Південного Підляшшя проживало колись руське (українське) населення подаю за Холмським греко-уніатським Місяцесловом (календарем) на 1868 рік, який видала греко-католицька єпархія в Холмі, що в повіті Соколів Підляський діяло уніатське благочиння (деканат), яке нараховувало 10 парафій. Найдальше на захід висунутою парафією був Городок (на карті Ґрудек), а ще далі
Серочин, понад 20 км на захід від Соколова. Якщо йдеться про Північне Підляшшя, то на території між Бугом і Нарвою проживає нині за приблизними даними близько 100 тисяч
україномовного православного населення, яке також охоплює повільна асиміляція з польською нацією.

4. Релігія населення
Українське і білоруське населення Підляшшя було і є православного віросповідання. Згідно з прийнятою тут традицією віросповідання окреслює національну приналежність: хто є православним, той українець або білорус, а хто є католиком, той поляк, хоч би навіть по-польськи і говорити не вмів.
Християнізація населення Підляшшя розпочалася після хрещення Київської Русі в 988 році, але перші християни східного обряду були вже тут набагато раніше. На початку ХІІ-ХІІІ ст. виникли перші православні церкви, в таких місцевостях як: Дорогичин, Угруськ, Мельник, Більськ, Бранськ, Сураж, Верещин, Воїн (Вогинь) і Городищі. На початку ХІІІ ст. постала в Угруську православна єпархія, котра охоплювала також Південне Підляшшя. Дорогичинська і Більські землі на Північному Підляшші належали з ХІІІ ст. по 1920 рік православному єпископу Володимирсько-Берестейському в Україні. Той історичний факт вказує, що населення тих земель було і є етнічно, мовно і культурно споріднене з
Волинню.
Після Берестейської релігійної унії в 1596 році православне населення Підляшшя поступово переходить на новостворений греко-католицький обряд і підпорядковується Папі Римському. З того часу проходить повільний процес окатоличування і ополячування українського і білоруського населення Підляшшя.
У 1875 році на Південному Підляшші скасовано царською Росією релігійну унію та відновлено православ’я і жорстокі переслідування «упорствующих» уніатів.
Під впливом буржуазно-демократичної революції в 1905 році в Росії виходить толеранційний царський указ, внаслідок чого понад 200 тисяч колишніх уніатів на Підляшші переходить на римо-католицьку віру, що означало зарахування їх до польської нації.
Такої втрати не понесла Православна Церква на Північному Підляшші, оскільки тут Уніатська Церква не була так латинізована і полонізована, а передовсім ще у 1839 році з’єдналася вона з Православною Церквою в Росії. Починаючи з 1918 р., проходила на Південному Підляшші т.зв. «ревіндикація» православних церков, а в 1938 р. пройшла акція руйнування церков, в результаті чого населення Південного Підляшшя і Холмщини втратило 340 своїх церков на 389 існуючих в 1914 році. На Південному Підляшші, тобто в Білопідляському, Володавському і Радзинському повітах у 1938 році знищено 18 православних храмів і 5 каплиць. Зараз на Південному Підляшші діє 18 православних парафій (Люблінське воєводство), які охоплює діюче тут з 1989 року Люблінсько-Холмське єпископство. В селі Костомолоти Білопідляського повіту існує з 1930 року католицька церква східного обряду як свідок чергової спроби Риму і польського уряду окатоличити і ополячити українське населення Підляшшя, як свідок уведення т.зв. «жондової унії» (урядової).
Навпаки, на Північному Підляшші Православна Церква і православне населення не зазнало в своїй історії стільки страждань, що на Південному Підляшші.
Тепер тут діють (Підляське воєводство) дві православні єпархії: Білостоцько-Ґданська і Варшавсько-Більська, які нараховують 92 парафії. Якщо взяти до уваги територію Польщі можна сказати, що тут проживає найчисленніша громада православного населення, тут найбільше церков.

5. Мова населення
Мовою населення Підляшшя, територія якого простягається від Володави і Острова Люблінського на півдні аж по річку Нарву на півночі в Підляському воєводстві є український діалект, званий українськими мовознавцями надбужно-поліським, а польськими – підляським. Той діалект входить у склад північного (поліського) наріччя української мови. Північна межа підляського українського діалекту була підтверджена науковими дослідженнями та мовознавчими картами Польської академії наук. Український підляський діалект поза Нарвою і на схід від міста Гайнівки перемішується з білоруським діалектом.
Український діалект населення Підляшшя включає багато окремих говірок. Можна сказати, що кожне друге-третє село розмовляє тут іншим говором.
Усі підляські українські говірки складають чотири основні великі групи говірок, а це саме: луговицька, полівицька, хмацька і архаїчні.
Група луговицьких говірок тягнеться смугою з-під Володави понад Бугом аж до села Луги (на карті Ленґі) за Тересполем над Бугом. Ця група говірок є найближча до літературної української мови. Виступає в ній в основному притаманний літературній мові ікавізм – чергування (о) і (е) з (і) як, наприклад, віл – вола, шість – шести.
Група полівицьких говірок лежить подальше на захід від луговицьких говірок на Південному Підляшші та займає широку смугу понад кордоном Польщі з Білоруссю від Мельника над Бугом аж за Дубичи Церковні поблизу Гайнівки на Північному Підляшші. Говірки цієї групи є середньом’які. Інфінітиви в них кінчаються на -ти (робити), а дієслова в множині першої і другої особи на -лі або на -льи (ходилі, ходильи). Не виступає тут ікавізм, хоч в деяких селах коло Мілейчиць, Черемхи і Кліщель у Підляському воєводстві можна зустріти початки його затриманого розвитку. Характерним явищем в полівицьких говірках є присутність дифтонгів: (уо) і (іе) або (ие) як, наприклад, куонь, сіено, гориелка.
Хмацька говірка виступає в колишньому Володавському повіті на захід від полівицької говірки. Тягнеться вона смугою від села Русили, гм. Подедвір’я нині Парчівського повіту, тобто від півночі до села Горки гм. Сосновиця Парчівського повіту і до села Брус Старий Володавського повіту на півдні. Ця говірка є споріднена з полівицькою говіркою, але має своєрідні риси. Виступає тут дифтонг (уо) і серед старших людей дифтонг (іе), так як в полівицькій говірці. Є вона старовинною говіркою, так як архаїчні говірки висунуті найдальше на захід. Характерною прикметою хмацької говірки є те, що носії цієї говірки говорять: ходиліхмо або рідше ходилісьмо а не ми ходилі. Звідси їх говірку сусіди назвали
хмацькою, а носіїв говірки хмаками. Також для цієї говірки характерним є те, що мужчина каже: ходив-ем, а не я ходив, а жінка: ходила-м, а не я ходила. Виступають ще інші відмінності полівицької і луговицької говірок.
Архаїчні українські говори є висунуті найдалі на захід та північний захід від Бугу і кордону Польщі з Білоруссю. На заході стикаються вони і перемішуються з польською мазурською говіркою, а на півночі, поза Нарвою і на схід від Гайнівки, – з білоруськими говірками. Займали вони колись дуже величезну територію, але вже понад 100 і більше років тому назад повимирали, а на їх основі виник своєрідний польський підляський діалект. Архаїчні говірки живуть ще в Підляському воєводстві на території поміж Більськом Підляським і Гайнівкою і річкою Нарвою на півночі. На такій території як: на захід від Парчева, на схід від Радзиня Підляського, на схід від Межиріччя Підляського, навколо Білої Підляської та від неї на захід, в околицях м. Лосиці, на захід від Сім’ятич і Дорогичина, на південь і схід від Бранська, на південь від Суража у Підляському
воєводстві, а також на схід від Седлець і на північний схід від Соколова Підляського та на захід за Соколовом Мазовецького воєводства українські – архаїчні говірки є вже давно мертві.
Група українських архаїчних говірок характеризується м’якістю та дифтонгами: (уо), (іе) і (ие), хоч в деяких говірках може виступати таке явище, що колишнє подовжене (о) не встигло перейти в дифтонг (уо). Немає тут в основному нахилу вимови (о) до (у) як у луговицьких і полівицьких говірках, тобто укання. Інфінітиви в групі тих говірок кінчаються на -ті (робіті або робиті), а дієслова в множині минулого часу на -лі (ходілі або ходилі).
В архаїчних, а також полівицьких українських говорах Північного Підляшшя виступають такі відмінності по відношенню до говірок Південного Підляшшя, як напр. замість м’якого загальноукраїнського закінчення (-ть) в дієслівних словах теперішнього часу виступає тверде (-т) – робят замість роблять, ходит чи ходіт замість ходить, а також говориться тут: што замість що, коб замість щоб, биті (бити) і бив замість бути і був та багато інших.
На закінчення мовного питання хочу додати, що саме українське населення свою мову називає «руською», «простою», «нашою», а деякі теж «хахлацькою». Ті, останні навіть не знають, що ця назва, бо виникла вона як прикметник від прізвиська «хахол», яке надали українцям росіяни, а згодом від них це прізвисько перейняли поляки.

6. Питання етнографії фольклору Південного Підляшшя
З огляду на етнографічні особливості Україна виразно ділиться на дві зони: північну і південну. Підляшшя є найдалі висунутою на захід частиною північної зони.
Виступають тут притаманні для північної зони ось такі етнографічні явища: соха, борона з дерев’яними зубами насаджена на поперечницях з галуззя дерева, голоблі (оголоблі) з дугою для запрягання коней до воза, кулькове ярмо для запрягання волів (корів), ціпи, безпосередньо в’язані, хати, побудовані з дерева на зруб і вугол, кросна (ткацькі верстати) простої конструкції, лопаткова прядка (в говірці: ковріток або ковруоток), циліндрична ступа, головне біле накриття у жінок (хустка або плат полотна, завійка, тобто намитка), постоли з лика (личаки), вузькі штани (в гов. нагавиці), льняна сорочка на випуск у мужчин, довга свитка, звана сукманом, проста геометрична орнаментика з перевагою червоного і чорного або червоного і синього кольорів та писанки, прикрашені геометричними узорами, мало кольорові порівняно з південною зоною, для прикладу з
гуцульськими писанками.
Слід додати, що багато етнографічних явищ північної зони України, в тому явищ, що виступають на Південному Підляшші, наближаються до типово білоруських або навіть мають чимало спільних рис тих двох споріднених, братніх народів. Дуже багатий і самобутній є фольклор, що від сивої давнини упродовж свого життя створило українське населення Підляшшя; він охоплює матеріальну народну творчість, суспільну народну культуру (звичаї, обряди, вірування, народна медицина) і духовну народну творчість.
Під поняттям народна духовна культура (творчість) розуміємо:
1) усну народну творчість або, інакше, поетичну народну творчість, до якої входять народні пісні, казки, прислів’я, загадки, легенди, оповідання тощо;
2) народну музику;
3) народні вистави (п’єси);
4) народні танки (танці);
5) такі види народного мистецтва, як: малярство, різьбярство, ткацтво, плетіння, народна вишивка, прикладне мистецтво, тобто оздоблювання народних уборів, виробів, а також інші художні витвори людської праці.
Що стосується матеріальної культури (творчості українського населення Підляшшя, то з найбільш характерних етнографічних явищ слід назвати таке:
Виступають (виступали) тут характерні хати з причілками і з нішами та з дво- або з тризрубними дахами, покриті соломою, побудовані з дерева на зруб і вугол. В хатах причілки, віконниці і ґанки, оздоблені різьбою в дереві. Підляські хати етнографи зараховують до найгарніших у Польщі.
Виступають тут (виступали) клуні (стодоли), хліви і обори з дахом чотиризрубним, покриті соломою, побудовані з дерева («дилів» тобто з брусів) на зруб і вугол. Характерні для Підляшшя є (були) вітряки т.зв. «козляки», що обертаються цілісно на одному стовпі.
На окрему увагу заслуговують також дерев’яні уніатські церкви тридільні з дзвіницями, побудовані з модринового дерева.
Своєрідний є також інтер’єр підляської хати, а також домашнє обладнання. На увагу заслуговують великі «хлібні» печі, на яких колись у морози могла спати ціла родина, також коло печі припічки, звані «запиками», що використовувалися для спання, кухонні печі з великим бовдуром, званим тут «бандуром» або «бундиром» і з «фаєрками» та печі до огрівання хат, т.зв. груби або «грубки».
Дуже цікаве також домашні меблі підляської хати, яке виробляли самі селяни з дерева, лози і соломи, як напр.: столи на «крижаках», лави, полиці на посуд, відра, помийниці т.зв. «рішки», ночви, бодні, мальовані скрині і ковані сундуки, в яких переховували одежу, характерні «стужки» різних розмірів, плетені з соломи і лози (малі з ниток і соломи) для збирання ягід і зберігання збіжжя й каші, гороху тощо, «коробки» для сіяння збіжжя, кошики, кошелі, васаги (коробки), звані «кельнями» та інші. Для населення, що проживає над Бугом та іншими річками й озерами, характерне рибальство із знаряддями власної роботи: вершки, кломні, неводи, жаки, ості тощо.
Але найбільш характерною етнографічною рисою українського населення Підляшшя, що його відрізняє від інших регіонів Польщі, є народний одяг.
За Атласом польських народних уборів Януша Свєжого серед українського населення виступає тут три види жіночого народного вбрання:
1. Володавський, який характеризується тим, що всі його елементи є пошиті з білого льняного полотна і оздоблені червоно-чорним (синім) ткацьким гаптом – т.зв. переборами, нагадує він народні убори Полісся. Я натомість володавський різновид підляського народного вбрання називаю хмацьким, бо носила його етнографічна група, звана хмаками. Не можна того різновиду називати володавським, бо етнографічна група луговиків, яка проживає понад самим Бугом від Володави до містечка Славатичі і етнографічна група польовиків, яка проживає далі на захід від луговиків, межуючи на заході з хмаками, носила надбужанський різновид підляського народного вбрання.
Жінки в хмацькому різновиді носили в свято на голові оздоблені переборами на берегах білі льняні плати, а дівчата в свято – рушники з переборами т.зв. завійки (намитки), а також узорчасті хустки т.зв. «шалянівки» (шалянуовки). Жінки й дівчата влітку носили у свято спідниці з білого льняного полотна, оздоблені внизу переборами, звані «хвартухами», а взимку саморобні вовняні спідниці, переважно одного бордового і зеленого кольорів, зморщені поздовж у вузенькі паси, внизу оздоблені, звані «бурками».
2. Надбужанський, який характеризується також білою льняною сорочкою, оздобленою червоно-чорними (синіми) переборами, спідницею в кольорові широкі і вузькі смуги, з перевагою червоного кольору, пошитою з домотканого льняного полотна, званою «хвартухом» та вовняною спідницею, званою «рандаком» в широкі і вузькі паски напереміну, а також запаскою («хвартушком») з домотканого полотна з вовни в поперечні або поздовжні смуги (широкі і вузькі напереміну, з перевагою червоного або зеленого кольорів). Виступали тут також спідниці з вовни, ткані на льняній основі, які називали «пигулями» або «бурками». В надбужанському різновиді дівчата у свята накладали на голову «чілко», оздоблене різнокольоровими стрічками, званими «китайками», а пізніше носили куплені узорчасті хустки т.зв. «шалянівки» та жінки у свята носили на голові «кимбалки», а на них чепці, звані «каптурами». В буденні дні жінки і дівчата ходили в хустках. Надбужанський різновид підляського народного убору нагадує волинське народне вбрання.
3. Радинський, який подібний до надбужанського, але є менш прикрашений (сорочки не мають тут переборів), а кольори спідниць і запасок є темніші, ніж над Бугом.
В усіх цих трьох різновидах жінки носили корсетки (в гов. «ґорсети»), які були в різноманітний спосіб оздоблювані кольоровими нитками і цекінами, взимку носили кабати і коричневі свитки (в гов. «сукмани») та кожухи також різноманітно оздоблювані кольоровими нитками.
За Атласом польських народних уборів» (Atlas polskich stroj?w ludowych. Str?j podlaski (nadbu?a?ski), який опрацював Януш Свєжи, на території поміж Межиріччям і Білою Підляською широким клином на десять-п’ятнадцять кілометрів до Бугу входила ноша мазурська. Однак в усіх селах, де поміж мазурськими (шляхетськими) були села українські, як напр. Докудово біля Білої Підляської жінки не носили мазурського народного одягу. Виступав тут своєрідний український народний одяг, який поєднував елементи хмацького і надбужанського народного вбрання.
Якщо йдеться про народний чоловічий одяг, то він був майже на цілому Підляшші однаковий. Чоловіки влітку ходили в білих, вузьких штанах (в гов. «нагавицях»), у льняній білій сорочці на випуск (святочна сорочка була прикрашена переборами), підперезаній червоною крайкою, на ногах мали постоли з лика, на голові солом’яний капелюх (бриль). Натомість взимку чоловіки накладали чорні, домоткані, вовняні вузькі штани («нагавиці») вдягали коричневу свитку, тобто «сукман» або кожух, взувалися в чоботи, а на голову накладали шапку з баранячої шкури.
Щодо матеріальної творчості українськомовного населення Північного Підляшшя, то вона має дуже багато спільного з творчістю Південного Підляшшя, а зокрема в галузі дерев’яного будівництва, домашнього обладнання і сільськогосподарського знаряддя тощо. Також є багато спільних рис в народній ноші, але це питання не було на Північному Підляшші ґрунтовно досліджене. На мою думку, народним вбранням українськомовного населення, що проживає між Бугом і Нарвою, є свого роду надбужанський народний убір.
З суспільної народної культури українського населення на окрему увагу заслуговують на Підляшші родинні та календарні народні обряди і звичаї. З родинних обрядів найбагатший і найбільш оригінальний є весільний обряд, в якому залишилися найстаріші родинні звичаї, обряди і пісні, пов’язані з окремими весільними обрядами.
Із календарних звичаїв і обрядів вирізняються різдвяно-новорічні звичаї і обряди, великодні та весняні, в яких залишилося також багато елементів зі слов’янської доби. Весільний обряд населення, яке проживає поміж Бугом і Нарвою на Північному Підляшші має свої особливості, але в певній мірі є схожий до весільного обряду населення Південного Підляшшя. Натомість календарні звичаї і обряди населення Підляшшя, яке проживає по двох боках середнього Бугу, не мають в основному ніяких відмінностей.
Духовна культура українського населення Підляшшя є багата, самобутня і має чимало неповторних особливостей. На окрему увагу заслуговує велике багатство народних пісень, з яких найбільш оригінальними і неповторними в інших регіонах України є весільні пісні, веснянки, рекрутські пісні та пилипівчані й петрівчані пісні, ці останні по суті є родинно-побутовими піснями.
На превеликий жаль, поза десятком весільних пісень поетична народна творчість Підляшшя не стала досі надбанням загальноукраїнської культури і не увійшла до народної скарбниці культури України.
З-поміж народного мистецтва найбільш характерне є ткацтво і прикладне мистецтво Підляшшя. Ткацтво є найбільш розвинутим і розповсюдженим мистецтвом на Підляшші порівняно з іншими регіонами Польщі, а навіть України. На окрему увагу заслуговує чудова орнаментація і колористика таких ткацьких художніх витворів, як: ткані з льону і оздоблені переборами сорочки, рушники, обруси (в говірці: «настілники» або «настуолники»), запаски («хвартушки») і спідниці («хвартухи»), ткані з льону та з льону і вовни т.зв. «плетені» і «перебірані» рядна (плахти), ткані з вовни в широкі та вузькі різнокольорові смуги килими (в гов. «дивани»), ткані з льону в широкі та вузькі напереміну
полоси (смуги) з перевагою червоного і чорного кольорів спідниці т.зв. «хвартухи», ткані з льону спідниці т.зв. «кратівки» (в квадрати), ткані з вовни в широкі і вузькі напереміну полоси з перевагою червоного і чорного або зеленого і чорного кольорів спідниці т.зв. «рандаки», ткані з вовни однокольорові спідниці: бордові темно-зелені, темно-лілові, темно-сині і чорні, звані «бурками» або «пигулями», а також ткані з вовни в різнокольорові поперечні або поздовжні полоси, а також деякі прикрашені переборами запаски, звані «хвартушками».
Найбільш своєрідним і неповторним для Підляшшя є перебори, тобто спосіб оздоблювання жіночого одягу та чоловічих сорочок, а також рушників, настільників та інших ткацьких витворів домашнього вжитку. На підляських переборах виступає в основному геометрична орнаментика з перевагою червоного та чорного (синього) кольорів на білому фоні. Трапляється також, зокрема «на хмаках», в невеликих розмірах колір зелений та інші кольори. Той своєрідний ткацький орнамент – перебори, званий також подекуди «вибори», «перетики» і «пасамони», виступав колись у цілій Північній і Східній Європі.
Характерним і широко розвинутим народним мистецтвом на Підляшші є ще досі плетіння, проявом якого є вироби з соломи, лозини і бересту, напр. коробки, стужки, кошики, кошелі, колиски, капелюхи та інші.
На певну увагу заслуговує також гончарство, а зокрема своєрідні сиві «гладишки» (глечики, на Північному Підляшші звані «гладунками»), «вертяхи» (макітри), дзбанки, миски та інші вироби з глини.
Ткацтво, плетіння і гончарство є також характерне для українськомовного населення Північного Підляшшя. Зокрема народне ткацтво є тут дуже розповсюджене, а рядна і килими вирізняються великою майстерністю й красою. Однак своєрідна техніка оздоблювання народної ноші переборами є на цій території мало знана, а в деяких селах не мала свого застосування.

7. Питання культури й освіти українського населення
Українське населення Підляшшя дало дуже малий внесок в загальну культуру українського народу, не беручи до уваги народної культури, яка все-таки є невід’ємною частиною загальноукраїнської культури. Сталося це з простої причини, що на Підляшші не було українських шкіл і тому населення не вміло читати й писати рідною мовою. Маленьку частку в українську культуру внесли ось такі особи з Південного Підляшшя, як Олександр Гаврилюк, поет і письменник із села Заболоття Білопідляського повіту. Писав він вірші рідною українською архаїчною говіркою. Написав кілька п’єс українською літературною мовою, які виставлялися в театрах України. До найбільших його досягнень слід зарахувати розвідку під заголовком: Малорусская свадьба в Корницком приходе Константиновского уезда Седлецкой губернии (по собранным лично материалам з нотами). Микола Янчук вніс чималий внесок у культуру і науку братнього білоруського народу.
Також під час німецької окупації і відразу після визволення Польщі, були тут невеликі впливи української національної свідомості та культури. Співжиття польського і українського населення було тут весь час дружнє і добросусідське. Під час німецької окупації і відразу після визволення на території Підляшшя не було братовбивчої боротьби між польським і українським населенням. Діяв тут прибулий з-за Бугу тільки один невеличкий загін Української Повстанської Армії, який не знайшов тут належної підтримки з боку українського населення. Під національним оглядом українське населення Підляшшя є малосвідоме. Національна свідомість почала тут приходити поруч з політичною свідомістю щойно після Жовтневої революції в Росії. Ніколи не було ні в інтересах самодержавної Росії, ні в інтересах шляхетської і міжвоєнної Польщі, щоб серед населення Підляшшя зростала українська національна свідомість, а навпаки, ці держави завжди вели тут політику асиміляції і денаціоналізації українського населення.
Певну національну свідомість у Південному Підляшші внесло просвітнє товариство «Рідна хата», яке діяло в деяких селах до часу його закриття санаційними властями Польщі в 1930 році.
У 50-х і 60-х роках ХХ ст. в Південному Підляшші зафіксовані спроби національного і культурного відродження українського населення. Діяли українські самодіяльні художні гуртки та Українське суспільно-культурне товариство вело тут свою діяльність, але з об’єктивних і суб’єктивних причин діяльність ця занепала. Зараз у Південному Підляшші не діють самодіяльні гуртки ані не існують українські національні організації.
Натомість у Північному Підляшші ситуація в тій галузі є на сто відсотків краща. Заходами групи українців, очолюваної Іваном Киризюком і Євгеном Рижиком постав у Більську Підляському 23 грудня 1990 року Підляський відділ Об’єднання українців у Польщі. 22 березня 1992 р. на І з’їзді покликано замість відділу Союз українців Підляшшя з осідком в Більську Підляському. Головою Головного правління СУП обрано Юрія Ігнатюка, війта ґміни Більськ Підляський. На ІІ з’їзді СУП-у 27 серпня 2000 року головою Правління СУП-у обрано Марію Рижик.
Союз українців Підляшшя веде дуже активну діяльність. Щороку організує багато культурних імпрез, з яких до найбільш популярних слід віднести «Підляську осінь». У Північному Підляшші, між Бугом і Нарвою, діє багато художніх самодіяльних гуртків. Найбільш популярні – дитячий колектив «Ранок», який організувала і веде Єлизавета Томчук. Вже понад 10 років транслюються в Білостоці українські радіопередачі для місцевого населення. Понад 5 років ведуться у Білостоці передачі українською мовою в тамтешньому телебаченні. Також вже кілька років у Більську Підляському і в Черемсі діти навчаються української мови. Від літа 1991 року виходить двомісячний часопис «Над Бугом і Нарвою», який має
читачів не тільки з Північного Підляшшя. Протягом 10 років виріс тут чималий гурт української інтелігенції, яка поширює національну свідомість серед місцевого населення. З 1983 року діє тут невелика група поетів, котра пише свої вірші українською мовою і рідною говіркою. До них слід зачислити Івана Киризюка, громадського діяча, заступника голови ГП СУП-у, заступника бургомістра міста Більська Підляського, котрий видав три збірки поезії: Моїй батьківщині, Смак ягоди ожини і На дорозі з криниці; Юрія Гаврилюка, історика, редактора журналу «Над Бугом і Нарвою», який видав збірку віршів Голоси з Підляшшя та кілька історико-етнографічних книжок; Софію Сачко, що видала кілька поетичних збірок рідною українською говіркою свого села Вулька коло Орлі Більськопідляського повіту, але білоруським алфавітом, між іншим: Над днём похіляна і Поэмы;
Юрія Трачука, котрий видав збірку поезії п.з. Райські двері, Євгенію Жабінську та інших. Слід відзначити, що багато жителів україномовного населення Підляшшя не ототожнює себе з українською нацією, а дуже часто окреслює свою національність як: «руський», «тутешній», «православний», а навіть «хахол». Багато з них офіційно, в урядових паперах, подає національність польську, плутаючи національну приналежність з громадянством. Натомість чимало громадян з-посеред україномовного населення Північного Підляшшя подає офіційно свою національну приналежність до білоруської нації, що має якесь своє оправдання з минулого і з сучасності.
Більшість освічених і обдарованих підляшуків творила і творить на благо культури польської нації. В польську культуру зробили якийсь внесок ось такі підляшуки:
– Адам Веремчук із села Дубогроди (по-польськи Долгоброди) Володавського повіту, Михайло Прокоп’юк із села Розбитівка Білопідляського повіту і Володимир Наумюк із села Канюки над Нарвою Підляського воєводства – народні різьбярі;
– Василь Альбічук з села Дубровиця Мала Білопідляського повіту і Адам Павлік з села Соснівка колишнього Володавського, а зараз Білопідляського повіту – народні живописці;
– Каєтан Савчук з села Комарно коло Янова Підляського, Білопідляського повіту – народний поет;
– Альбин Бобрук з села Річиця коло Межиріччя Підляського колишнього Радинського повіту, а тепер Білопідляського – письменник;
– Степан Сидорук з села Ставки коло Володави – народний поет і письменник. Друкував свої вірші в польських часописах. Видав збірку оповідань п.з. Nadbu?a?skie opowie?ci. Пише також вірші українською мовою. Видав свою збірку поезії п.з. Над Бугом. Підготував до друку збірку нових віршів п.з. Проминання, яка нараховує 50 сторінок машинопису. Є він також народним живописцем. Виставляв свої картини в Холмі і Володаві;
– Олександр Олещук із села Колємброди Радинського повіту – фольклорист і етнограф;
– Яніна Троцюк з села Вирики Володавського повіту – народна ткачиха;
– Іван Дудик із села Дубогроди Володавського повіту – плетільник та багато інших.
Про українську культуру в Південному Підляшші засвідчують ось такі пам’яткові уніатські церкви, як: в Ортелю Королівському, Коденці, Вітулині, Ганні, Городищі, Голі і Пашенках, уніатський собор в Білій Підляській, православні церкви в Коденю і Тересполі та комплекс Яблочинського православного монастиря з двома дерев’яними церквами.

8. Питання політичної і національної свідомості
Національна свідомість до українського населення Підляшшя почала проникати щойно після І-ої світової війни. Населення Підляшшя завжди стояло на боці прогресивних і революційних сил Росії і Польщі. У міжвоєнний період багато підляшуків брало участь в революційному русі, а саме в таких політичних партіях, як: «Сельроб-Єдність», «Громада», Комуністична партія Західної України, Комуністична партія Західної Білорусі і Комуністична партія Польщі. Під час німецької окупації українськомовне населення Підляшшя брало масово активну участь в допомозі радянським військовополоненим та багато підляшуків боролося в рядах радянських і польських партизанських загонів з німецьким наїзником. До
війни в 1939 році на Підляшші не діяли жодні українські т.зв. «націоналістичні організації».
Сучасний стан національної свідомості українського населення Підляшшя має свої об’єктивні причини в трагічній його історії та в політичних і адміністративних подіях, що мали місце в 40-х і 50-х роках ХХ ст. На стан свідомості вплинули, м.ін., такі фактори, як: відірваність українського населення Підляшшя від своєї вітчизни України, впливи мови і культури польської і російської нації, асиміляція і денаціоналізація ведена державами Польщі і Росії, застосування по відношенню до українського населення Південного Підляшшя збірної відповідальності польським урядом, прояви до 1990 року національної, культурної, мовної і релігійної нерівноправності української національної меншості в Польщі, а також
деякі прояви дискримінації українців.

9. Характеристичні прикмети підляшуків
Серед українського населення Підляшшя під антропологічним оглядом переважає слов’янський тип людини. Підляшук здебільшого є кругловидий, кремезної будови тіла, чорнявий, хоч трапляються також блондини. До найгарніших типів серед підляшуків слід зарахувати людей зі смаглим обличчям, з чорною косою або чубом із синіми очима. (…)
І ось така в найбільшому скороченні історія Підляшшя та його українськомовного населення.


“Наше слово” № 7-8-9-10;17, 24 лютого, 3,10 березня 2002 року