ПРОБЛЕМИ ЕТНОГРАФІЧНОГО ВИВЧЕННЯ УКРАЇНЦІВ ХОЛМЩИНИ Й ПІДЛЯШШЯ

Валентина Борисенко
ПРОБЛЕМИ ЕТНОГРАФІЧНОГО ВИВЧЕННЯ УКРАЇНЦІВ ХОЛМЩИНИ Й ПІДЛЯШШЯ

Історичні та символіко-культурні атрибути етнічної ідентичності кожного народу вирізняються своїми особливостями: способом господарювання, звичаями, релігією, мовою, традиціями, ментальністю, віруваннями, світоглядними уявленнями тощо.
Для глибшого пізнання етнічної спільноти українців особливої ваги набувають етнорегіональні дослідження. Ще на переломі сторіч була написана п’ятитомна праця Володимира Шухевича „Гуцульщина” (1899-1908). У 1918 р. вийшла в Харкові праця професора Миколи Сумцова „Слобожани”. У минулому сторіччі ‘регіональним дослідженням культури поляків та українців присвятив все своє життя відомий польський етнограф Оскар Кольберг, який підготував багатотомну серію про народні звичаї, спосіб життя, мову, фольклор, обряди, забави, вірування.
Вивчаючи побут та культуру польського народу, О. Кольберг чимало уваги приділив традиційній культурі українців Покуття, Полісся, Холмщини та Підляшшя.
Останніми роками вчені Києва та Львова підготували й видали історико-етнетнографічні праці „Бойківптина” (K., Гуцульщина” (К., 1987), „Поділля” (К., 1994). Триває вивчення народної культури слобожан, наддніпрянців. До друку готується тритомне дослідження „Лемки і Лемківщина”1. Культура й побут українців Холмщини та Підляшшя чи не найменше висвітлені донині в українській народознавчій науці.
Це насправді біла пляма в нашій етнологічній історіографії. Колектив авторів, який розпочав історико-етнографічне дослідження культури українців Холмщини й Підляшшя, ніскільки не претендує на вичерпність даної тематики. Вважаємо це тільки початком вивчення культури й побуту цього регіону. Хронологічні рамки дослідження — кінець XIX — початок XX ст. Це той період, коли українська людність ще проживала на своїх віддавна етнічних землях, і коли ще функціонувала цілісно народна традиційна культура. Безперечно, що при висвітленні окремих аспектів історії та етнокультурних явищ робляться екскурси в давніші часи та виходи на сучасність. Хоч відразу мушу зазначити, що еволюція культурно-побутових традицій холмщан і підляшан у XX ст. потребує спеціального вивчення з залученням На мій погллд, дослідження сучасної традиційної культури українців Холмщини й Підляшшя має декілька аспектів.
Перший — це вивчення ступеня збереженості культури й самосвідомості та проблеми культурної адаптації українців-переселенців, які розпорошено розселені на західних землях Польщі згідно акції „Wis?a” 1947 p. Відтоді основна маса українського населення живе на західних і переважно північних теренах Польщі — в Ольштинському, Гданському, Вроцлавському воєводствах. Точних даних щодо їхньої кількості немає.
За відомостями об’єднання українців у Польщі, там їх проживає від 250 до 500 тисяч. Офіційна ж польська статистика подає інші цифри — 150-250 тисяч осіб2.
Другий аспект — це стан розвитку культури холмщан і підляшуків, які були депортовані на Південь України у 1944-1946 рр. Більшість з них самочинно повернулися протягом одного-двох років на Галичину й Волинь, поближче „до дому”, до Холмщини. Адаптація цієї чисельної групи холмщан і підляшан до близьких їм географічних умов та особливостей культури й побуту галичан і волинян також має свої проблеми. Навіть після п’ятдесятирічного тут проживання існує психологічний синдром „переселенця”. Люди свято бережуть пам’ять про свою історичну землю — Холмщину, свою тугу й любов передаючи молодшому поколінню. Єдність мови зближує, консолідує регіональні особливості культури, але бар’єром до повної консолідації є належність до православної церкви холмщан і до греко-католицької — галичан. Отже, ця проблема також має стати об’єктом спеціального дослідження.

Третій аспект полягає у вивченні традіційной культури, мови, звичаїв компактно проживаючих автохтонних українців Північного Підляшшя, околиць Білостока, Більська Підляського, Білої. Тут вони сусідують з поляками, а на північному сході — з білорусами. На щастя, депортація майже не торкнулася мешканців цього регіону. Але умови для збереження та відродження національної культури малосприятливі. По суті, немає українських шкіл, натомість у селах з україномовним населенням функціонують білоруські школи. Українські народні пісні перекладаються білоруською мовою, посилено пропагується білоруська культура в українських селах. Етнокультурну й етнополітичну ситуацію відбито в поезії Євгенії Жабінської, у якій з жалем бринить:

„Мамо, ким ми є?”
…Хтось пробував відказати:
— От, кажуть, що якісь хахли.
— Мамо, ким ми є?
Росло запитання й росла я.
Вдома казали:
— Руські.
Знайомі казали:
— Поляци.
В школі казали:
— Беларуси…3
Рівень національної свідомості українців Північного Підляшшя низький. У селах навколо Більська Підляського українською мовою розмовляє старше покоління. Молодше — переважно польською. Характерний приклад — зустріч у червні 1994 р. зі студентом з Білостоку. Почувши нашу розмову, він намагався заговорити з нами українською, та полонізми були досить відчутні в його мові. На запитання, хто він за національністю, ми почули: „Не знаю. Поляки кажуть, що поляк, білоруси — що білорус, а українці, що я є українець.
Єдине скажу, що усі старі люди мого села і мої родичі розмовляють такою мовою, як ви”. Ця відповідь красномовно засвідчила складну етнокультурну ситуацію на Підляшші. Мешканці з типовими українськими прізвищами Ковальчук, Назарчук, Остапчук, Дячук, Гончарук стверджують, що вони люди „прикордоння” і українцями себе не вважають.
Але ще є чимало українських сіл (Добривода, Межилистя, Матяшівка, Янівка, Щити, Заболоття), де населення усвідомлює себе українцями, „тутешніми”, розмовляє „по-нашому”, цебто українською мовою, зберігає звичаї, обряди, пісні. І як стверджує фольклористка Єлизавета Рижик „звичаї і мова — це найміцніші на Підляшші елементи, що об’єднують наших людей в один народ… Дотепер у багатьох селах повністю зберігся весільний обряд, побутують щедрівки, веснянки, косарські, жниварські та багато інших родинно-побутових та обрядових пісень”4.
Свідченням збереженості української свідомості є бажання молодшого покоління пізнати свою історію, і в цьому аспекті важливе звернення Союзу української молоді Підляшшя під назвою „До нашої молоді”, поширене в грудні 1990 р. Приводимо повний текст прокламації, бо вона цікава власне з точки зору усвідомлення етнічної ідентичності.
„Вже од половини VI століття на землях над Бугом і Нарвою, в околицях Більська, Гайнувки, Дорогичина, Мельника, Сім’ятич, Нарви і Кліщель проживає населінє, якое до нинішнього дня говорит діялектом української мови, співає українські пісні, зберегає українські народні обради і матеріяльну культуру. Проживаючи тут, наш народ довгі століття звався руським і зберегав традиції, культуру і релігію. яким дали початок Київська й Галицько-Волинська Русь — наші незалежни держави, які в Х-ХІV століттях обняли своїми границями й сії землі.
Коли на протягові XIX ст. формувалася національна свідомість нашого народу й стародавнє ім’я „русин” заступлене було словом „українець”, на наших надбужанських землях забракло здецидованих сил, якіе могли б пробудити наші дримучі містечка і села до національного життя. Ситуацію тую використали інші для своїх національних і політичних маніпуляцій. Всьо тоє принесло нашому народові немало шкоди й на довгий час затримало процес нашого національного усвідомліня. Могло здаватися, що нас нема…
Правди, однак, не приховаєш надавго. Остатнім часом щораз то ширші (круги більськових, гайнувських чи сім’ ятицьких православних починают шукати свого історичного, культурного і національного коріння — починают бачити і розуміти свої зв’язки з цілим 50-мільйонним українським народом.
Перед нами, перед цілим нашим гуртом, а передусім перед молоддю багато тяжкої праці. Треба ж очистити нашу свідомість з довголітнього намулу фальшу, брехні і облуди — з того всього, що накидали нам актуальни переможці на арені політичної боротьби. З нашим минулим лучит нас довгий ланцюг історичної і національної пом’яти. Од нас буде залежало, чи стихія щоденного життя не зорве його й не понесе нас в світ, де станемося жебраками, якіє буду m просити в чужих їхнього хліба, їхньої мови і культури.
Пора випростати хребти. Пора познавати нашу мову — не називати її хахлацькою, простою чи своєю, але українською, так як польську мову звут польською, а білоруську мову звут білоруською. Пора познавати нашу історію — знати, скуоль ми на сюй землі взялися і якая була тут наша роля, як передтисячою чи сотнею літ, так і вчора і тепер.
Мусимо зрозуміти — хто ми є, а тогди не буде нам трудно сказати — ким хочемо бути — і нині, і взавтра, і повсякчас.
Союз української молоді. Пудляше, грудень 1990 року.”

Отже, щоб дати наукове пояснення багатьом етнокультурним, міжетнічним процесам, які відбуваються на території Холмщини й Підляшшя сьогодні, необхідно знати й минуле. Тому дана праця присвячена, насамперед, традиційній культурі холмщан і підляшан кінця XIX — початку XX ст.
Холмщина розташована на схід від річки Вепр до Бугу, межує з Волинню, на півдні з Сокальщиною, на заході з Люблинщиною, на півночі з Підляшшям. Ріки Холмщини належать до сточища Вісли: Буг з притоками Угоркою і Гучвою, Вепр з Бистрицею; на південному заході притока Сяну — Танва5.
Підляшшя розташоване обабіч середнього Бугу між Холмщиною на півдні й рікою Нарвою на півночі (пограниччя з Білорусією), на заході межує з Мазовією і на сході з Волинню та Поліссям.
Грубешівський, Томашівський, Холмський райони розташовані на території Холмської височини, яка знижується до Підляшської низовини і переходить з грубешівсько-томашівських чорноземів до Володавського Полісся з лісами й піщаними грунтами. Власне від Володави по лінії села Кривоверба Холмщина стикається з Південним Підляшшям, яке входило до складу Холмської єпархії, аз 1912р. — до Холмської губернії. Північна частина Підляшшя, звана ще Русь Підляська5, входила у XIX ст. до Сідлецької губернії. Історична доля цих українських етнічних земель була складною. Правдиво, що етнічне порубіжжя завжди „як горох при дорозі — хто йде, той скубнe”. Це повною мірою може бути віднесено до Холмщини та Підляшшя. Протягом віків мінялися кордони регіону, назви. За водорозділом ріки Буг край цей звали ще Забужня Русь, Забужжя, Надбужанщина. На початку XX ст. вживали термін Західна Русь.
Протягом сторіч, незважаючи на цілеспрямоване нищення українського етносу, соціально-економічний та культурний занепад, українці Холмщини й Підляшшя вперто боронили свою православну віру, звичаї, обряди, спосіб життя, мову.
Вчені досі мудрують над формуванням етнічних спільнот. Одні з них вказують на мінливу природу етнічних кордонів і на податливість — у певних межах — культурної ідентичності членів етносу. І мають досить суттєві аргументи й приклади. Але варто прислухатися до думки і тих вчених, які вважають, що „не слід переоцінювати рухливості етнічних кордонів або плинності їхнього культурного змісту. Вчинивши так, ми не мали б ніякої змоги пояснити відроджуваність етнічних зв’язків і спільнот (уже не кажучи про їхню початкову кристалізацію) та їхню переконливу тривкість, незважаючи на зміни кордонів і культури в окремих випадках”7. Еволюція етнічної культури українців Холмщини й Підляшшя може бути підтвердженням цієї думки професора Ентоні Д. Сміта. Сувора асиміляція була просто нищівною, а тривкість культури — дивовижною. Попри три сторіччя утисків і денаціоналізації, як тільки наприкінці XVI ст. в Україні розпочався національно-визвольний рух, заснувалися церковні братства з метою охорони мови, освіти, на Холмщині та Підляшші відразу ж оживає боротьба за збереження віри пращурів, мови, народної просвіти. Закладалися братські школи в Холмі, Замостю, Красноставі, Нільську. Після укладення Берестейської унії (1596) уніатське духовенство багато робило для підняття освітнього рівня українців. Спочатку точилася боротьба між прихильниками унії і братствами, які стояли за грецьку, тобто православну, віру. Однак уніати оберігали прадідівські звичаї, обряди, мову холмщан, і ці суперечки з часом втихли. Тільки католицьке духовенство, бачачи успіхи уніатів серед населення, було невдоволене їх діяльністю.
Економічне та культурне життя українців Холмщини, а згодом і Підляшшя (після 1772-1795 рр.), розвивалося в рамках Австрійської імперії. Була обмежена давня панщина, оживало хліборобство. Уряд Австрії намагався послабити утиски українців, щоб мати авторитет на цих землях. Тому було розширено мережу навчальних закладів, де вивчалися українська та німецька мови. Виникли перші жіночі школи.
Та вже після Віденського миру (1809), коли Холмщина опинилася у Варшавському князівстві, що підлягало Росії, почалася досить сувора політика полонізації та русифікації українців Забужжя. Боротьба між полонізаторами й русифікаторами тільки погіршувала умови життя українського селянства. Росія взялася за руйнацію уніатства і впроваджування православної віри. Священики, прислані з Росії, насаджували російську мову, російські звичаї. Почалося переслідування уніатських священиків, які боронили українську культуру. „Більш як 70 уніатських священників пішло до в’язниці або на засланнє, других 70 емігрувало до Галичини, решта лишила ся на місці, але втратила парохії”8. Нищення унії і зросійщення краю викликали протест. Українська людність, яка в XVI ст. не відразу з православної віри перейшла в уніатство, тепер боронила його всіма силами. І це зрозуміло, тому що будь-яке насильство викликає протест. Крім того, люди побачили, що уніатство дає їм можливість уникнути тотальної русифікації. Російський тип культури, сформований на угро-тюрському підґрунті, був для них чужіший, ніж західнослов’янський. Тому українці
Холмщини й Підляшшя вперто не хотіли переходити на православ’я і жили деякий час без виконання релігійних обрядів, „Відносини у Холмщині тих часів були дивні, — писав Іван Крип’якевич, — народ жив без церкви, не хрестив дітей, не вінчав ся, не сповідав ся, умерших хоронив без релігійних обрядів, — нові православні церкви стояли порожні”. Тих, хто не хотів переходити в православ’я, записували як „упорствующих” і таких було багато. Цією ситуацією уміло скористалися поляки. Вони почали навертати українців до католицизму, І досить успішно. Таким чином, українське населення Холмщини й Підляшшя змушене було і пристосуватися, і боронитися як від полонізаторів, так і русифікаторів.
Великий неспокій викликав перепис 1897 р. Люди боялися, що їх запишуть до книг „росіянами”. Наслідки цього побоювання проявилися в 1905 р. після видання царського „Толеранційного указу” про свободу совісті. Так звані „упорствующі” і „калакути” перейшли офіційно на римо-католицьку релігію. Почався натиск польських панів на українське православне населення. Особливо скрутно довелося фільварочним робітникам, яких було поставлено перед вибором: або прийняти католицьку віру, або залишити працю. „В місцевостях, де були православні в меншості (повіти Радинський, Соколовський, Сельцівський), застосовано методи відкритого терору — нападами вночі на православних, вибиванням їм вікон, побиванням їхніх дітей, жінок і ґолов родин”10.
Посилали делегації до Петербурга, і синод вирішив захистити православних, виділивши українські етнографічні землі Холмщини та Шдляшшя в окрему Холмську єпархію. Боротьба тривала, і в червні 1912 р. українські повіти Білгорай, Томашів, Замостє, Грубешів, Холм, Володава, Біла, КонстантинІв було відокремлено в Холмську губернію. Кордони її були окреслені на етнографічних підставах. Православне українське населення проживало переважно в селах. У містах і містечках був чималий відсоток поляків, німців, євреїв та представників інших національностей.
Культурно-освітнє життя за часів Холмської губернії значно пожвавилося. Царська влада хоч і проводила русифікаторську політику, часом дозволяла дещо друкувати Й „малоросійським наріччям”. При школах засновувалися самоосвітні гуртки. З Холмської духовної семінарії виходило більше священиків українців. Діяли різноманітні культурні товариства, публікувалися українські твори, розпочалося етнографічне вивчення краю. Кінець XIX та початок XX ст. був відносно спокійним періодом в історії цих земель11.
Перша світова війна принесла багато страждань І поневірянь українцям Холмщини та Підляшшя. Російські війська, відступаючи, знищували села, палили збіжжя, а людей евакуювали вглиб Росії. У червні-липні 1915 р. було повністю примусово виселено українське населення Білгорайського, Томашівського, Замостського, Холмського, Грубешівського, Володавського, Константинівського й Більського повітів13.
Таким чином українську людність Холм щини й Підляшшя було вигнано зі СВОЄЇ споконвічної землі і розсіяно на велики просторах Російської імперії. Залишен землі, садиби, майно діставалися полякам, які переселялися з різних регіонів Польщі.
Коли в Росії вибухнула революція Тимчасовий уряд (лютий 1917 р.) створи: Ліквідаційну Комісію Царства Польського за якою Польща мала отримати самос тійність, а російські державні установи, щ< діяли на території Царства Польського мали бути ліквідовані. Долю Холмщини і Підляшшя також мала вирішувати названг Комісія, але до неї не ввійшов жоден : представників цих земель. Розсіяні по Росі холмщаки й підляшуки скликали m місцях збори, на яких приймали постанови-звернення до російського та українського урядів, щоб прилучити Забужну Русь де України. „Наш край є частиною України, і ми по мові, звичаях і по всьому складові життя е близькі і споріднені з українським народом”13, 7-12 вересня 1917 р. в Києві у будинку Педагогічного музею, де засідала Українська Центральна Рада, відбувся з’їзд біженців Холмської губернії, які прислали своїх делегатів з різних районів України й Росії. На з’їзді прийняли ухвалу, за якою „Холмська губернія ні в якому разі не може бути прилучена до Польщі, а повинно долучити її до автономної України”14, Ця ухвала багато значила для долі Забужжя, що вирішувалася на мирних переговорах у Бересті. За Берестейською угодою, Холмщина Й Підляшшя офіційно увійшли до складу Української Народної Республіки. Кордон між Польщею та Україною проходив від Тарнограду по лінії Білгорай, Щебрешин, Красиостав, Пугачов, Радинь, Межиріччя, Сарнаки, Мельник, Кам’янець-Литовський і Вигонівське озеро. Михайло Грушевський, який і сам народився в Холмі, емоційно боронив право українського народу на єдність. Він писав у той час: „Холмщина дійсно одвічна українська земля і ніколи не вважалась польською в розумінню етнографічнім: в очах поляків вона була завсіди „Русю” і належала нарівні з землями Львівською, Галицькою, Перемиською й Сяніцькою, як п’ята земля, до „Руського воєводства”, теперішньої Східної Галичини. Тілки як на Віденськім конгресі в 1815 р. викрояно було наново „Королівство Польське” з земель польських, сумежних українських, білоруських і литовських, а в їх числі попала туди й Холмщина, — поляки стали дивитись на неї як на землю польську, чи таку, краще сказати, яку треба за кожду ціну зробити польською”15.
Офіційним приєднанням Забужжя до України не закінчилася біженська трагедія. Повернення на свої землі було утрудненим, бо землі біженців займали польські осадники. З приходом до влади у Польщі Юзефа Пілсудського (1919 р., листопад) почався натиск поляків на Холмщину й Підляшшя. Українське населення поверталося до свого краю протягом 1918-1925 рр. власним коштом, на підводах з різних областей Росії й України. Менше половини біженців повернулося на рідні землі Холмської губернії. Польська влада зустріла їх досить неприхильно16.
Відомо, що після радянсько-польської війни у 1919 р. Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Підляшшя відійшли до Польщі. Кордон між Польщею та Україною дістав назву „лінія Керзона”. Отже, українці Холмщини й Підляшшя залишилися у складі Польщі.
Поволі відроджувалася матеріальна й духовна культура українців. Міжнародні зобов’язання Польщі в справі національних меншин, підписані у Версалі в 1919 р., певною мірою затримували їх полонізацію.
Утворювалися культурно-освітні товариства, самодіяльні гуртки, школи, вихо’«. дили періодичні видання, відбудовувалися церкви. Період між Першою і Другою світовими війнами найбідніше висвітлений в історії регіону, адже за радянських часів інформація про закордонне життя була дуже обмеженою. Тому особливо цінними є свідчення сучасників тих подій, українців з Холмщини й Підляшшя. Так, Адам Слупчук, 1904 року народження, родом з села Монятичі Грубешівського повіту, пише у своїх „Споминах холмщака”:
,Коли я повернувся додому в село Монятичі з армії у 1928 році, то вже була філія товариства „Рідна хата”. Влаштовували вистави, концерти. Ріднохатівці вже готовилися до постановки п’єси „Борці за мрії”. Саме набирали артистів. Дали і мені роль. Ми цю п’єсу, не помню вже автора, взялись подготовить на свято Михайла… Щоб поставити якусь річ на українській мові, треба було їхати до Холма, в центральне правління товариства, та там брать цю театральну п’єсу-книжку, про-цензуровану та з печаткою Міністерства внутрішніх справ у Варшаві. А тут на місцю треба була їхать до повіту брать дозвіл на постановку — це вже окремо.
Поставили як уміли „Наталку-Полтавку” і останню драму, „Бондарівну”, поставили на Великдень 1930 р. Після Великодня розпочались у нас на Холмщині арести. Арестовували сельробівців. А треба зазначить, що до сельроба входило багато нашої молоді. На чолі цього руху стояв Степан Маківка, а з ним помагав йому Павло Щербак, він був з Галичини, їх також було арестовано, судили їх в Любліні, дали по п’ять років ув’язнення… А в осені 1930 року, на Івана Богослова, була ліквідована наша „Рідна хата” зі всіма філіями, якоби за прокомуністичну пропаганду, хоч не в кожному селі вона велась. У нас в Монятичах такої пропаганди не було… В мене і ще в декого поліція провела трус, но нічого не знайшла, а бібліотеку, в якій було до трьохсот книжок, забрали і, мабуть, знищили. Книжки ми виписували зі Львова з наукового т-ва ім. Шевченка. Жаль нам було, но проти сили нічого не вдієш.
, … А тепер про події 1938 року, які розпочалися в нас десь у червні-липні місяці. Розпочали поляки, іначе не скажеш, розвалювать наші церкви. На території нашої гміни, від трьох до п’яти кілометрів розкидали три церкви в селах Кулаковиче, Убордовиче, Чортвичи. Робили це так звані „стшельци” із села Янок нашої ж гміни, під сильною охороною поліції.
…Коли закінчили поляки із церквами, взялись за наших людей. Що вони тільки не виробляли цім людям цілу осень і зиму. Розпорювали перини, подушки, пір’я висипали серед хати, виливали в це пір’я оливу, керосіну і все це мішали. У селі Новосіли так мучили цілу зиму і вже під весну люди здались… їх освятили на католиків”17.
Про руйнування церкви весною 1938 р. у с. Стенятин Томашівського повіту очевидці згадують: „Весною 1938 р. польські бандити „кракуси” разом з поляками-односельчанами Лаговським, Рурським, Мікульським, Соханем зносили ломи і валили церкву. Мікульський зачепив шнуром хреста на куполі і кричав: „Падай, руський Богу”. Селяни села склали про цю подію пісню:
„В Стенятині в четвер рано,
Як пташки співали,
А „кракуси” церкву розбирали.
Сохань Ісько зносить ломи,
Мікульський — драбину… “‘8
Ще більшим випробуванням для знедоленого люду стала Друга світова війна. Найбільше постраждали Томашівський, Грубешівський, Білгорайський, Холмський та Володавський повіти. Тут життям людей розпоряджалися польські формування „Народове сіли збройне”, „Чарни ожел”, „Бяли ожел”, „Польська партія терористична”, „Зожа”, „Батальйони смерці” і десятки інших19.
Знову ж таки найціннішим джерелом є свідчення людей, які самі пережили трагедію нищення українського етносу. Згадує голова Рівненського товариства „Холмщина” Олександр Боровик:
„У дитинстві мені двічі доводилось їхати до Томашева і Лащева. На шляху між тими двома містечками знаходиться моє рідне село Городиславичі… Село мало свою молочарню, два магазини, активно діяв кооператив. Була своя справжня українська школа, в якій я починав навчання… При школі діяв просвітянський гурток і проводив велику культурно-просвітницьку роботу. Розповсюджував українську літературу, часописи й журнали. На всі свята ставились вистави українських класиків, а в одній виставі мені пощастило грати роль малого Шевченка, де я читав „Мені тринадцятий минало…”
У 1938 році до села доходили тривожні вісті про те, що поляки руйнують православні церкви. Нашу церкву не посміли зачепити — боялись….
В долю нашого села втрутились німці. Першими жертвами стали дев’ять чоловік, яких розстріляли фашисти за те, що вони зустрічали Червону армію в 1939 році. Другий удар нанесли німці в середині 1943 року, примусивши нас переселитися на Білгорайщину, бо дуже сподобалось їм наше село. Гарні села вони віддавали своїм осадникам і бауерам. Такими діями вони переслідували і другу хижацьку мету — посварити поляків з українцями, бо українців переселяли в польські села, заздалегідь виселивши звідти поляків.
Так і ми опинились в “польському селі Буковини Тарногродського повіту. Спокійно переночували дві ночі. На третю ніч почалась стрілянина. Усі втікали, хто куди міг. Як розвидніло, почали сходитись у село. Валялись трупи біля догораючих хат. Тоді в серпні 1943 року в селі Буковини були вбиті мешканці села Городиславичі: Іван Ваврищук, Василь Твердохліб, Григорій Надозірний, Йосип Дишник, Віра Левчук, Йосип Антонів, а також мешканці Біщі Микола Фека, Микола Заня. В той же день усіх поховали в братській могилі на православному цвинтарі села Біща, яке знаходилось в трьох кілометрах від села Буковини.
Городиславчани розійшлись по різних селах. Наша сім’я поселилась у Біщі, але й тут продовжувались поодинокі напади. Восени 1943 року перебрались до Тарногроду. Ми поселились у добротному парафіяльному домі, біля самої церкви…
Після Нового 1944 р. стали поширюватися чутки, що незабаром німці відступлять.
На початку лютого 1944 р. настав раковий день і ніч…
Мати розпалювала грубу, а ми зі старшою сестрою сиділи за столом і грались сірниковими коробками. Раптом в приміщення увірвались три бандити. Той, що був з сокирою, підняв сестру за волосся і приклав сокиру до шиї, сестра несамовито заверещала. Другий бандит крикнув:
„Ідземи в другі покое, там потшебна секіра”. Бандит облишив сестру і пішов в другу кімнату, в якій знаходився мій старший брат Коля і тарногродський священик. В цей момент мати не розгубилась і сказала: „Діти, втікаємо!” Ми вибігли… натрапили на сухий напівзасипаний колодязь. Було холодно, і кололась суха трава, хотілось плакати, а мати молилась: „Пресвятая Богородице, спаси нас…” В колодязі ми просиділи усю ніч…
Будинок згорів дотла. Брат чудом врятувався, а священика вбили, тіло його згоріло…
Вирішили повертатись у Городиславичі. Вибираючи влучні моменти, коли затихала діяльність банд, переходили від села до села і добрались аж до Лащева. Сім’я розділилась. Усі пішли в Пиніни до Наума Петра, а батько, мати і я до Бульки Покарівської, що за три кілометри від Городиславич…
Наступав Великдень 1944 року. Напередодні свята прийшла тяжка звістка. В с. Пинінах загинув мій старший брат Коля, йому відрубали голову. Братові на той час виповнилось 22 роки…
А через два дні настала Великодня ніч 1944 року. Саме на цю ніч поляки запланували винищувальну акцію по всіх українських селах, щоб якомога більше завдати болю і страждань. Опівночі постукали в двері, в одну мить схопили батька, а коли мати заступилась, то отримала сильний удар по голові. Виводячи батька, бандити промовляли: „Венцей не бедзеш спеваць „Ще не вмерла Україна”. В ліс було спроваджено 17 чоловік. Катовано і закопано живими. Коли почали закопувати, батько крикнув: „Христос воскрес”, усі відгукнулись: „Воістину воскрес…”
У ті тривожні й жахливі дні мій батько ніколи не знімав одежі священнослужителя, він знав, чим це може закінчитися, але, незважаючи ні на що, виконував свої пастирські обов’язки і залишився вірний православній вірі до кінця своїх днів. Вічна йому пам’ять…
… У середині вересня 1944 року приїхала евакуаційна комісія, яка, керуючись договором між УРСР і польським комітетом національного визволення, підписаним 9 вересня 1944 року, почала свою роботу.
Люди прощались зі своїм селом, плакали і співали: „Краю милий, село рідне, ми вас покидаєм…”
На станціях виселені тижнями чекали під відкритим небом, зазнавали грабунків, терпіли голод і холод. До Запоріжжя діставались майже цілий місяць. Коли ми виходили з вагонів, то не побачили багатьох сімей. З’ясувалось, що декілька вагонів навмисне відчепили, щоб роз’єднати єдину громаду. На цей раз так розсіяли українців, що й німці могли б позаздрити.
Зі станції нашу сім’ю привезли на гарбі в село „Грозное” Красноармійського району Запорізької області. В це село не потрапила ні одна сім’ я з переселених. Нас помістили в напівзруйнованому бараці. Дров не було, доводилося збирати перекотиполе, різне сміття і тим опалювати житло. Корова була нашим спасінням від голоду…
Нас обзивали поляками і насміхались, як тільки могли. Весною мене записали в п’ятий клас, згідно моїх років. А як можна навчатись в п’ятому класі, коли війна не дала закінчити третій і четвертий. Одного разу на якесь комуністичне свято сказали прийти до школи в червоних галстуках. Мати з ніг збилась у пошуках клаптиків червоної матерії, але червону краватку пошила. Я прийшов в школу в червоній краватці, яку під колективний сміх усього класу з мене зірвали. Побачивши під краваткою хрестик, зірвали і хрестик. Я був приголомшений, я шукав відповіді на поступки однокласників і піонер-вожатої, але на той час відповіді не знайшов…
Потім були втеча, затримання міліцейським патрулем, повернення до колгоспу.
знову втеча з холмщаками із сусіднього села…
До Рівного ми діставались більше місяця. Сім’я Наумів поїхала у Львів, сім’я Тимчуків у Горохів, а ми залишилися в Рівному…
На превеликий жаль, і mym, в західних областях, часто доводилось чути образи на адресу переселенців. Слово „переселенець” вимовлялось з негативним відтінком… Слова „переселенець” не повинно бути, бо не було добровільного переселення, була жорстока, нічим не прикрита, депортація українців Холмської області…
Не буду більше вдаватись до подробиць про ті поневіряння, яких зазнала практично кожна українська родина на Холмщині понад п’ятдесят років тому.
Настала можливість створювати товариства, а основна мета їх діяльності полягає в тому, щоб пліч-о-пліч з тими, хто розділив гірку долю поневірянь у важкі повоєнні роки, сьогодні спільно з усім народом України будувати вільну й соборну Україну, зміцнювати братні стосунки з українцями за Бугом і Сяном, виховувати у молодших поколінь колишніх переселенців любов та повагу до земель своїх пращурів, її історії, культури і традицій.”
Голова осередку товариства „Холмщина” у с. Кривчиці Лідія Василівна Левицька записала ряд спогадів від холмщаків з різних сіл. Зокрема, і від жителів с. Жуличі Томашівського повіту, які згадують:
„Українці і поляки в селі жили дружно між собою до 1938 року. Ходили одні до других на весілля, кумувати. Але католицькі ксьондзи підбурювали своїх парафіян і дорікали їм за те, що для хрещення польських дітей брали українців.
У 1938 році, перед війною, почався рух проти українців під назвою „крокусів”. Руйнували і палили церкви, вночі нападали на українські хати, били вікна. Українці оборонялись, як могли…
У час німецької окупації 1941 -1944 років українці-холмщаки терпіли великі знущання з боку польських банд. Так, в селі Жуличах протягом 1943-44 років було вбито і замордовано 15 чоловік, село спалено до єдиної хати.
1943 рік, 30 травня — перша трагічна ніч в селі Жуличах. Вбито польською бандою, яку очолював Собчук Казимір з села Стенятин, 5 українців:
мужа довір’я Грицика Захарія, солтиса села Кисіля Йосипа, батька Панаса Іллю та його двох синів Івана і Василя…
З цієї трагічної ночі в селі ніхто спокійно в хатах вже не міг спати. Люди переховувалися в схронах, в деяких сусідів-поляків. Дуже часто нападали на село озброєні банди з метою пограбування: забирали коні, свині, одежу і все, що попадалося їм на очі. В грудні 1943 року в полі вбили 36-ти річного Поліху Івана. 7 квітня 1944 р. на власному дворі за стодолою був вбитий 37-ми річний Яцушек Василь. У квітні цього ж року вбили Мисюка Григорія і його матір Марію. Були вбиті жителі села: 65-річна Вибенда Катерина, 53-річний Максимчук Степан, 39-річний Михаліна Олексій, 32-річний Пілат Яків, 70-річний Герба Петро…
У квітні 1945 року селяни Жуличів їхали в Запорізьку область. „Погрузили нас у вантажні вагони по кілька сімей. В тому самому вагоні були люди з дітьми, продукти, корови, коні, реманент для праці. По дорозі зустрічали людей-переселенців, які тікали вже назад, ближче дому…
Приїхали на станцію Великий Токмак. Проробивши ціле літо в колгоспі (а наші люди любили землю і вміли працювати), крім трудоднів нічого не заробили.
Верталися у Волинську, Рівненську, Львівську області, як хто міг, з мішками за плечима, ховаючись від місцевих властей, бо їх вважали втікачами.
Частина односельчан-втікачів поселилася біля Львова, в селах Кривчиці,Чишки, Дубляни, Білогорща, Бібрка та ін.”*•Висловлюю сердечну вдячність Олександрові Боровику за надану можливість використання його рукопису „Спогади” та Лідії Левицькій за її записи, які вона збирає впродовж багатьох років.

Мені також у 1994-1995 рр. удалося записати чимало свідчень трагедії нищення холмщаків у різних селах. Ось тільки деякі з них. Розповідає Зиновій Стефанюк (1934 р. нар.) з села Верховина на Холмщині:
„Армія крайова напала на наше село, коли вже руські були. Вони нам говорили: „Ти посеешь, но не пожнешь…”. А наші люди боронилися, не хотіли їхати. Казали: „Ми посієм, ми й пожнем”. Хотіли вивозити до Радянського Союзу, то чоловіки ховалися в лісі, і тоді поляки напали вдень.
Пам’ятаю, 11 година дня було. Мені 11 років тоді було. Сидимо з такими ж хлопцями на оболонню біля хати, аж тут їдуть військові, у польській формі, по 5-6 чоловік на возах, з карабінами. Це було 6 червня 1945 року. Розвернулися посеред села і одні поїхали вправо, другі — вліво, їх було багато. За три години вбили 204 особи, а записано 196. Брат мій точно знав. Ми з мамою чудом залишилися живі, втікли. Загинули в основному старі, жінки, діти. На другий день звозили людей і всіх хоронили в одній могилі. Перестиляли шари покійників околотом. Я бачив тоє… Могилу високу викопали…
На другий день мама відправила мене до Холма і так нас вивезли на Україну, вже у 1945 році. Ми були в Кіровограді, родин 20 наших жили просто неба на станції до снігу. Батьки десь ходили, щось заробляли, а ми на мішках сиділи. Так кілька місяців, а тоді тікали звідтам з торбами на плечах. В Жмеринці я загубив маму, знайшов її аж у Тернополі. В селі біля Тернополя люди нас підібрали і ми там жили. Виріс, оженився на холмщачці з села Ріплин. Так само її батька забили. З Томашівщини вона. Як ми їздили з хором співати до Польщі, то я кажу жінці:
„Ходи, підем до твої хати”. Не схотіла, побоялася. А я ні, я ввечері таки поїхав додому (в село Верховину). Як їхав, то просто мурашки поза шкіру лазили. Думав дорогою: „Коли я вже приїду „додому”? Все пізнав, тільки багато е нових будинків… Я тоді йшов селом і думав собі: ту жив той, ту жив той… а декого вже забув. Дві родини вціліли з нашого села, не знаю як.
Річка йшла до нашого села. Знаю, що була широка, а тепер вузенька. Ми там дітьми рибу лапали вудками. Карпи там водилися. Сниться мені часто моє село…”20
Варто зазначити, що в цьому селі Верховина, де не було жодної української організації, звірства банди Станіслава Секули вразили навіть поляків.
Було катовано 65 дітей до 11 років, решта переважно жінки і літні чоловіки. І, як свідчать очевидці, „таких Верховин було в останній війні і після неї багато на нашій Холмщині, як, наприклад, різня українського населення в селах Мірче, Сагринь, Ощів, Ласків і в багатьох інших місцевостях, де українське населення заплатило криваву данину (разом близько 40 тисяч убитих)”21.
Старше й молодше покоління холмщаків, хоч і не живе тепер компактно, але, як заповіт тих тисяч невинних жертв, плекає культурні традиції своїх прадідів. Організовано товариства „Холмщина” у Львові, Сокалі, Володимир-Волинському, Луцьку, Рівному. Мають свої співочі гурти, хори, світлиці, регіональні кімнати-музеї. Співають переважно пісні з Холмщини, які дбайливо записують від старих людей. Зберігають чудом вцілілі предмети побуту, народного ткацтва, одягу. Вчителі, лікарі, краєзнавці описують спогади холмщаків про трагічні події 1943-1947 років, про нищення церков, збирають документи, фотографії тих часів. У Сокальському районі Львівської області залишилося єдине село — Пісочне. Вшановуючи пам’ять загиблих, холмщаки насипали високу могилу в селі, будують тут свою „холмську” церкву, що єднає їх.
У радянській історіографії проблема історико-етнографічного вивчення українців Холмщини й Шдляшшя не висвітлювалася і навіть не ставилася.
У 40-х роках у Польщі вийшло кілька праць з питань історії краю, господарства, народної культури. Це „Історія Холмщини й Підляшшя” професора Мирона Кордуби (Краків, 1941), „Місто Холм” Володимира Січинського (Краків, 1941), „Господарство Холмщини й Підляшшя” Євгена Храпливого (Краків-Львів, 1944) та ряд інших. Друкувалися матеріали з етнографії також у періодичних виданнях, часописах, зокрема „Холмському православному народному календарі”, „Краківських вістях”. Ряд публікацій, які торкаються питань історії, культури та побуту, з’явилося останнім часом. Серед них праця Євгена Пастернака „Нарис історії Холмщини й Підляшшя (новіші часи)” (Вінніпег-Торонго, 1989), цінне видання Наукового товариства ім. Т. Шевченка „Надбужанщина” (т. 1-3, Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1986-1994), у якому подаються матеріали з історії народного одягу українців Підляшшя, Великодніх звичаїв на Холмщині, спогади про культурно-освітнє життя на Холмщині та Підляшші в довоєнний період, про трагічне прощання з рідною землею. Заслуговують на увагу цікаві публікації Василя Василіва „Підляшшя вчора і сьогодні” у журналі „Наш голос” (1993-1994 р., США).
У 90-х роках активізувалася публікація історичних, літературних та фольклорно-етнографічних матеріалів у Польщі. У Більську Підляськім виходять часописи „Над Бугом і Нарвою”, „Українець Пудляша”. Вийшла збірочка українських пісень з Підляшшя „Над Бугом і Нарвою” (1986, укладач Христина Рижик). Почали з’являтися окремі нариси та статті і в нас. Так, у 1994 р. у Рівному було видано „Рогульки Підляшшя” у записах Єлизавети Рижик, у 1994 р. Гурій Бухало видав брошуру „Холмський край наш український”, а поет-холмщак Віталій Процюк — „Книгу пам’яті. 1944-1994 рр.” З’явилася і перша наукова стаття Миколи Виговського та Володимира Кучера „Закерзоння” (Київська старовина, 1994, № 1). Проблемам збереження культури українців у Польщі присвячено спеціальний випуск ‘ журналу „Пам’ятки України” (1995, № 3).
Пропоноване читачеві історико-етнографічне дослідження є першою спробою узагальнити проблеми історії та народної культури українців Холмщини й Підляшшя кінця XIX — початку XX ст.
Ми розглядаємо традиційні об’єкти народної культури: житло, побут, спосіб господарювання, одяг, звичаї та обряди українського населення цього регіону. Залишки старожитностей свідчать про дуже давні етнічні особливості нашої культури на західних порубіжних землях. Складна історична доля порубіжжя наклала свій відбиток і на функціонування та розвиток культури й побуту населення. Очевидно, наступним може стати спільне польсько-українське дослідження культури порубіжжя, що дасть цікаві наукові результати.
Об’єктивне дослідження багатьох аспектів стикування культур східних і західних слов’ян, непростих умов функціонування і руйнації етнічних особливостей українців та поляків, врахування уроків минулого буде сприяти взаєморозумінню між сусідами, повнішому задоволенню їх національно-культурних потреб. До цього прагнуть усі демократичні і цивілізовані суспільства, турбуючись, щоб етнічна специфіка традиційних культур не роз’єднувала, а збагачувала духовність етносів. Досі ж, на жаль, тоталітарні, імперські режими прагнули до нівеляції, насильницької асиміляції культур національних меншин або підкорених народів.
Працю написано на основі вивчення архівних, музейних, літературних джерел та польових етнографічних досліджень. На жаль, ці джерела
розпорошені по бібліотеках та архівах Польщі, а в Україні репрезентовані зовсім недостатньо.
Тому авторський колектив вдячний усім, хто допоміг у праці над цим виданням. Це, передусім, працівники Варшавського етнографічного музею, Інституту народної культури Польської Академії наук у Варшаві, Люблинського музею (замок) та Музею просто неба „Село Люблинщини”, регіонального Музею в м. Томашові Любельськім, державного Товариства консервації пам’яток у Холмі й Люблині, члени товариств „Холмщина” у Львові, Рівному, Луцьку, Сокалі, Кривчицях, численні інформатори.
Цінні консультації з питань художнього оформлення книги ми одержали від Євгена Поповича, а головний редактор видавни цтва Анатолій Сєриков надав можливість безкоштовно використати кольороподіл до 10 фотографій.
Щира дяка ініціаторам і спонсорам цієї книги Наталії та Івану Даниленкам.
У монографії, окрім численних архівних фото, використано світлини Тетяни Кари-Васильєвої, Юрія Гаврилюка, Михайла Загреби, Станіслава Стадницького, малюнки Лариси Іванової, Романа Радовича.

1 Гошко Ю. Дослідження Лемківщини на сучасному етапі // Народознавчі зошити. — 1995.— № 2.— С. 68.
1 Єетух В., Камінськиа Є., Ковальчук О., Трощинський В. Зберігаючи українську самобутність.— К., 1992.— С. 28.
3 Жабінська Є. Коли приходить тиша.— Більськ-Підляський, 1995.— С. 44.
4 Рижик Є. Косари косят, а вітрець повиває// Над Бугом і Нарвою. — 1992. — № 2. – С. 12.
3 Енциклопедія українознавства: Словникова частина 46. — Париж; Нью-Йорк, 1984.— С. 3515.
6 Ruś Podlaska.— Bielsk Podlaski, 1995.
7 Ентоні Д. Сміт. Національна ідентичність.— К., 1994.— С. 33.
‘ Крип’якевт І. Холмщина.— Львів, 1915.— С. 23. ‘ Там само.— С. 24.
10 Пастернак Є. Нарис історії Холмщини і Підляшшя. (Новіші часи). — Вінніпег; Торонто, 1989.— С. 108-109.
11 Бухало Г. Холмський край наш український.—Рівне, 1994.— С. 16.
12 Коршловт М. Біженська трагедія Холмщини і Підляшшя // Україна.— Кн. З,— К., 1927.— C. 116.
13 Пастернак Є. Вказ. праця.— С. 149-150.
14 Корниловт М. Вказ. праця.— С. 131.
15 Грушевський М. На порозі нової України.— К., 1991.—С. 112.
16 Василів В. Підляшшя вчора і сьогодні // Наш голос.— США, 1994.— № 3.
17 Слупчук А. Спомини холмщака. 1995. Рукопис зберігається в архіві сокальського відділення товариства „Холмщина”.
18 Лідія Левицька записала від очевидців Євгенії Карп’як, Михайла Калатюка у 1993 р. Арх. автора.
” Бухало Г. Вказана праця.— С. 26.
20 Записано автором від Зіновія Стефанюка у 1994 р. Зберігається в архіві автора.
21 Демусь А. Польський злочин у селі Верховині Красноставського повіту // Надбужанщина.— Т. 3.— Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто,
1994.— С. 558-562.