Obrzędowość związana z narodzinami dziecka we wsiach gminy Czyże. Cz. 4

Новонароджену дитину батьки старалися якнайшвидше охрестити. Якщо вона хвора, робили це дуже швидко, найчастіше хрестили дітей два тижні після народження. Вірили, що дитина, яка помре неохрещена, не попаде у рай, її імені батьки не записують у книжечці, з якої батюшка згадує померлих.

Кумів добирали як і тепер – щоб це були найближчі родичі, свояки. Ще й досі живе переконання, що не можна відмовитися, коли просять стати кумами – бо дитина буде нещасливою.

У свідомості жителів сіл у ґміні Чижі присутнє, що «хрищони батькі» не можуть одружуватися один із одним, хоч як підкреслюють навіть найстаріші – «говорилі так, алє женіліся».

Колись хресна мати не лише готувала одяг дитяті, але обов’язково давала в подарунок «хрищуонку»: «Кума маті хрищона уже такоє убранко купіт, шапочку, сорочечку такую, ще на верх на сорочечку небито платтє якоєсь і кусок якогось матеріалу. Хто біелого полотна принесе, хто в квіети – хрищуонка звалась. Як дітя виросте то пошиє платьє, а як хлопчик – то нагавіці».

У селах ґміни Чижі сам церковний ритуал, а також гостину, звали і звуть «христінамі (христіни)». Додатково на означення церковної часини обряду уживається окреслення «їехаті до хресту».

«До хресту» не могла їхати мама дитяти. Щойно останнім часом, зокрема у містах, священики дозволяють матерям брати участь у церковному ритуалі хрещення, однак не всі.

«Маті вусім недіель як міне, то тогди вже їеде до уводу з дітятом. Батюшко введе і тогди вже може іті до церкви. А так не йшла».

Останнім елементом хрестинних обрядів була бесіда. Окрім бабки, кумів, батьків дитини, брали в ній участь лише заміжні жінки та одружені чоловіки: «Несут же ж кубасу, неслі пєрожкі, пляцкув напекут і цукром посипют, і олійом окрашат, і несут гориелку, а лахманцюов то ніе, не било».

Співалося тоді пісні, якими звеличувалось немовля, бабку, матір, батька дитини, кумів. Проте цих пісень небагато. Натомість найпопулярніші в селах ґміни Чижі сороміцькі, жартівливі твори, особливо, що стосуються кумів:

Пушов кум до куми

Позичаті борони

Кума ногу пудняла

Ото твоя борона.

Існує ще декілька варіантів тої пісні.

Популярною була й пісня:

Ой куме куме добра горіелка

Будемо піті до понедіелка

Од понедіелка аж до увтуорка

Ой куме куме добра горіелка

Обрядом характерним для підляських хрестин була т.зв. каша. Варто сказати, що пшенична чи ячмінна каша (кутя) була для слов’ян ритуальною стравою, яку використовували також в інших сімейних обрядах, м.ін. у весільному – на Підляшші нею завершували весільну бесіду в неділю у молодої (Прослі каши нема паши – говорили хоча б у Курашеві).

Каша у весільному обряді виступає як символ щасливого одруження і плодючості. У селах ґміни Чижі її готувала кума. Посередині неї в глиняній мисці робила дірку, а її береги прикрашувала квітами. З часом замість каші в миску почали класти солодощі, проте обряд надалі звався кашою.

З мискою кум і кума сідали під образами. По черзі підходили до них гості. Співалося тоді:

Ой чий то город негороджани

Сребром золотом неосаджани

Ой ідем пуйдем огородімо

Сребром золотом ми осадімо

Популярний також інший варіант:

Ой чия дирка негороджана

Сребром золотом неосаджана

Ой ідем пуйдем огородімо

Сребром золотом ми осадімо.

Щоб загородити город або дірку, всі гості по черзі давали гроші, за що отримували трохи каші, а в більші сучасні часи – цукерки та квітку. Коли миска була вже порожня, розбивали її на щастя.

Цікаво, що жителі сіл у ґміні Чижі, народжені у 1920 р., пам’ятають, що на хрестинах дійсно була «просяна каша наварана», народжені вже у наступному десятилітті кажуть, що «кашею» звалося просто солодощі, якими кума частувала гостей.

А вже після хрестин починалися радості і турботи пов’язані із виховуванням дітей та й проби забезпечити наступне покоління «від злих очей» – про що й ми писали тиждень тому.