Тарас Шевченко та підляський контекст, ч. І

Цього року українці у всьому світі святкують 207-і роковини від дня народження Тараса Шевченка та 160-і від дня його смерті. То центральна постать українського літературного процесу XIX століття, творчість якої мала вирішальне значення у створенні та розвитку сучасної української літератури, а також формуванні української нації та сучасної національної свідомості.

Наступні покоління українців, також ті, які живуть на національній периферії, наприклад, на території між Бугом та Нарвою, далі читають Шевченка та завдяки цьому відкривають власну національну ідентичність. Діється так тому, що безперечно, мова українського Кобзаря має глибокий зв’язок з народною мовою і творчістю.

Шевченко є не лише духовним батьком відродження української нації, а й батьком сучасної української мови. Він створив її на базі рідних наддніпрянських говірок, але поет багато подорожував Україною, слухав мовлення українців не лише в Центральній Україні, а й на Поліссі та Поділлі, тому він завжди намагався використовувати кілька фонетичних чи морфологічних варіантів та вибирав той, який характерний для ширшого українського мовного простору. Мова, яку він створив, відрізнялася простотою та природністю звучання.

Саме «Кобзар» Тараса Шевченка у другій половині ХІХ століття та на початку ХХ століття часто був єдиною книгою в більшості сільських українських хат, з якої люди вчились читати, а вірші Шевченка часто знали напам’ять.

«Кобзар» також потрапляв на Підляшшя, як у південну, так і в північну частини регіону. Ця поезія стала для багатьох відкриттям, бо завдяки ній чергові покоління несвідомих свого українського національного походження підляшан почали відкривати свою належність до української нації. Так було, наприклад, у випадку Василя Дмитріюка (1890-1973), який родом із села Костомолоти на Південному Підляшші.

Хоча Шевченко заклав основи сучасної української мови, ми можемо знайти в нього архаїчні форми та слова, які сьогодні не є літературною нормою, але збереглися в говірках, зокрема на Підляшші. Це, наприклад, іменники у множині з закінченням –e: бояре, люде (Бо москалі – чужі люде / Згнущаються вами), вельми (вважається архаїзмом, замінений дуже), гоже, нігде, форми імперативу порвіте, окропіте (сьогодні літературна норма порвіть, окропіть), нестягнені форми прикметників та займенників, такі як добрії, вечірняя, тії, поруч із стягненими формами (чужі, широке, мудру), старші дієслівні форми з суфіксом –ова-, також характерні для говірок Підляшшя, наприклад, зимовати, частовати, пановати (поруч із формами з суфіксом –ува-, напр. будувати, які зараз є літературною нормою), старші сей, сім, сього (на сім світі жити) поруч із сучасними це, цей, оце тощо.

Тому донині мешканці Підляшшя, які використовують українські говірки, читають Шевченка так, ніби він народився в одному із сусідніх сіл.

Фото: Вікіпедія

Людмила Лабович