Христина Костевич «По-мойому»

Продовжуємо публікацію творів переможців Підляського літературного конкурсу «Пішемо по-свойому», організованого Підляським науковим інститутом у партнерстві з Союзом українців Підляшшя. Це промоція літературних творів, створених українськими говірками Підляшшя, популяризація конкурсу та вихід до широкої аудиторії з літературою, написаною «по-свойому».

Представляємо твір Христини Костевич «По-мойому». Був він нагороджений другим місцем у категорії «публіцистика» Підляського літературного конкурсу «Пішемо по-свойому».

***************************************************************************************

Христина Костевич «По-мойому»

То не має биті веліка література, бо і я невеліка. То має биті так совсіем по-свойому, значит по-мойому. Бо у нас «своїе» говорилi на тих, што з pодніе мами, тата, діедка чи бабці. Алє той «свуой» мусіт биті «муой». Значит такій передумани, пережити, перетравляни, можна сказаті, што такій од середіни души.

Знаю троху стариейших слуов тіем, што я пуозно уроділась, а муой діедко і бабця довго жилі. Такім способом я жила якби в іннуй епоці. То била і моя епока. Муой язик, моя говуорка.

Одкуоль помню, я говорила по-свойому. На Дуольнум усіе так говорилi. Послі я зобачила, што одни ходят до церкви, другі до косцьола, алє не міело то жадного значеня. Всіе говорилі однею говуоркою.

До школи я пушла у шиесть ліет. Алє коб зостаті учньом, мусіла здаті еґзамін. Треба било уміеті читаті, пісаті, лічиті, розказуваті. І тут, при розказувані про тоє, што на образкові, якій пані показала, забракло мніе слова по-пуольську. Алє знала по-свойому. Ходіло про тоє, што собачка бив запрежани у саночкі і тіем не муог біегчи з іннимі. Я замовкла, алє тішина раз два мене змучила, то сказала «бо вуон запрежани». І од разу льокшей стало. То не било одне слово, которого я не знала. На іннум рисункові била кочерошка до пліти, а скуоль я могла знаті, што то «pogrzebacz»? Бабця мене забірала на «pogrzeby», алє кочерошкі там не било. Кочерошка перешла. Еґзамін пушов добре і я била у школі. Усьо понімала, што пані говорила і учні, мнуого читала. Якось собіе пораділа, хоч у клясі нас било аж сорок п’ять.

Як я била у другуй клясі школи подставової, увелі білоруські язик. Алє я його не училась. Мама сказала, што білоруські то не наш і його нам не треба. Алє інни діеті пушлі на білоруські. Чуть не усіе тиє, што і до церкви ходілі. Послі зачалі говориті, што уни «Białorusy». А я хто? А зсюол! А я по-свойому! На щасцє діедко читав мнуого кніжок. І колєґовавсє з батюшком, котори уже не служив у церкві, бив емеритом. Обадва дискутовалі про тоє, што в кніжках, што на свіеті, в радівові «Wolna Europa», а я слухала. Уни не говорилі, што «Białorusy», уни даліей говорилі по-свойому. Я так само по-свойому. Так і зостало, говору по-свойому, бо люблю по-мойому.

***************************************************************************************

Конкурс відбувся як одна із трьох дій публічного завдання «Промоція української мови та культури Підляшшя», що фінансується Національним інститутом свободи – Центром розвитку громадянського суспільства із коштів Урядової програми Фонд громадських ініціатив NOWEFIO на 2021-2030 роки.