Леокадія Саєвич «Билі будні, билі свята, било…»

Публікуємо твори переможців Підляського літературного конкурсу «Пішемо по-свойому», організованого Підляським науковим інститутом у партнерстві з Союзом українців Підляшшя. Це промоція літературних творів, створених українськими говірками Підляшшя, популяризація конкурсу та вихід до широкої аудиторії з літературою, написаною «по-свойому».

Ось запис відео фрагменту одного з оповідань Леокадії Саєвич з циклу «Билі будні, билі свята, било…». Цикл був нагороджений одним із двох перших місць у категорії «проза».

Фрагмент одного з оповідань з циклу «Билі будні, билі свята, било…» представила сама авторка під час урочистого проголошення результатів Підляського літературного конкурсу «Пішемо по-свойому», що відбулося 18 червня 2023 року в Міській публічній бібліотеці в Більську на Підляшші.

Відеоматеріал підготував Юрій Місіюк.

****

Ось тексти двох оповідань із циклу Леокадії Саєвич:

Їхнє сонечко заходіт…

Є такіє місця, котори порушуют нашу совесть й почутє справедлівості, виклікают непокуой і почутє віни. То дітячи доми і доми спокуойної старості. В стіенах тих домуов скривається чиєсь проданство і опустіенє найбліжшимі особамі.

Сльози в дітячих очах, їхні жаль, потреба тепла, материної рукі, єї слова і присутності – не оставляют хіба нікого обоятним. Хотіелося б розвеселіті, витерті сльози, погладіті. І часом приходят добри люде, до сіруот і не сіруот, і берут їх в своїе наповньони теплом і любов’ю хати. 

А доми спокуойної старості? В їхніх стіенах гасне надіея, живе смуток і плаче душа. І хоч в окнах весьоли занавіескі, то всьо тут чужоє. А там, в руоднум куткові, осталася може старая хатка, доживавша свуой віек і хоч не било в юой на пудлозі диванув – била своя. І тіешила проста занавіеска на окнові, зельони вазонок на юом і старенька ікона в куткові, перед которою можна било одкриті своїе найбуольш скрити думкі.

Покуоль у нас є сіли, є і гордость, і незалєжность. Алє молодость бистрокрилою пташкою пролітає, а приходіт час, колі проживши свуой робочи віек старенькі маті й батько остают самі. 

І їедут вони в доми спокуойної старості. Їедут з надіейою, што будут незалєжни, што не оно їм пришлась такая доля… Везут з собою своїе шафи, сундукі, телєвізори. Стариє речи, до якіх звиклі, сталі частіною їх самих. Кажда нагадує мінуле. Алє на новому міесцьові є своїе шафи, столкі, постелі. Давнє житє остає в мінулому, за дверима, котори за їмі замкнувшись, подіелят житє на „там” і „тут”. 

„Наше сонечко вже заходіт” – думає зо смутком старенька бабуся сідіевши в куточкові перед окном в домі спокуойної старості. Маті трох дочок!

Коло єї на шафці красується фотографія – дочка. Знялась мамі на паметь, зо своєю сім’єю. На стініе приклєйона витінанка. Показує бабця всіем витінанку, гордітьсє. Внукі, правнукі. Велікє ім’я. Дочкі одвіедуют.

А чи думала колісня діевчина про такую старость? Як марила вона про щастє, про чоловіека, котори буде „на руках носіті”, про добри з „золотим серцьом” діеті, про наповньону всякім богатством хату? 

Вишла замуж, труділася рук не покладавши. Свекруху уважала, мамою називала. З сонцьом вставала, з міесецьом засинала. Успівала на полі і вдома. Дочечкі ховала. Пекла їм хліеб. Плаття шила. В школи проводжала. Розцвітала з їх молодостєю. І настав час – дочечкі замуж видала. Мама, мамочка – всьо для їх! Мама – такоє велікє слово! Туолькі в юом тепла, радості дітінства, безінтересовность, де берем „всьо” за „ніц”. 

Час несе зміени, ламає обичаї, міняє уклади в сім’їе. Чи аж на туолькі, штоб ми забивалі про своїе матеріе і батькуов? І не находілі їм міесця в бльоках, віллях, в оддіельних покоях для внука і внучкі?

Мудри мудростєю прожитого працьовітого віека, старенькі бабці і діди – то добри духі в наших сіем’ях, арбітри. Помагают нам розобратіся в плутаніні життьових проблєм. І куолькі нам не било б ліет, покуоль живут наши мама і тато – при нас живе наша молодость. А наши діеті тягнуться до їхнього душевного тепла, як молодиє стебліни до сонця. Є кому їх послухаті, притуліті, сказаті добре слово, розвеселіті. Потіешиті казкою, поговуоркою. Для старості – молодость то радость. Молодиє несут їм надіею, гріеют своєю красою.

І нехай сонечко старості заходіт не в чужих стіенах домуов старості, а в домах заповньоних блізькімі, а внукі нехай веселяться при їх, а не на фотографіях приклєяних на голих стіенах.

Якімі словамі опісаті матеру з повним краси, благородним ліцьом, лєжавшу як „опали лісточок” серед чужих, колі опустілі їїе сіли…

Пусти місця, котори творим кругом наших блізькіх, забивавши про їх, чужим людям заповніті не пуд сілу. І тая пустота боліт і раніт. Калєндар старості входіт в наши дніе незаміетно. Символь домуов старості – желіезна міска – часто стає перед тимі, котори ставлялі їїе для своїх постаріелих батькуов.

Колі родіться дітя, „перед матерою одкривається небо”. А послі? Якая гуркота в словах: „Пуйду до дому старцув”. Якіє думкі тут скрити. Куолькі в їх розпачу? І куолькі вдячності, колі такіє слова виклікуют протест?

В домах спокуойної старості штораз слабіей свіетіт сонцє житя. Стариє твари, погасли очи, згоровани серця. Часом розблісне в їх огоньчик, запаляни спогадом мінулого – давніейших ліет, заповняних працьою і блізькімі людіма. І блісне в очах живая історія, а паметь покліче мінуле щастє і радосни хвіліни, й попливе сльоза і закаменіеє серцє…

І тогди сонечко заходіт не вечіерньою зорою, а сіерим туманом. Заходіт і гасне в смуткові…

****

Пудляська зіма

За окном красується зіма. Порошит сніжок, прикриває містову гуліцю і одсніежану доруожку, котора веде до передвоєнного дому. Сніжинкі опадают на старий сад. З дому виходіт господиня, сиплє на прочищане міесцє зерно і з плоту окутаного віноградніком висипаються вороб’їе. Куот, сідячий на століе, розбіває голову об скло – за окном пролєтіела сінічка. З заходом сонця поміж ліпамі покажеться червона смуга, вороб’їе одлєтят і на міесто ляже вечур. Можна вийті в такій вечур з дому і сколихнеться душа, попливут думкі про мінуле. Пуд ногамі скрипіт сніег, розсипаються розбліскі од сніегу і нагадуют діяменти. І якби переходіш на другу сторону люстра. Ти там, де одкрилась заслона над стороною дітінства…

По зімовуй гуліці йдут коляднікі. Зуорка – „ґвязда” – двохрадка з іконкою за склом в руках найвижшого хлопця. Кожушкі, валянкі, тепли хусткі і шапкі – оборона перед морозом. На душіе святочно. Всіеяне зорамі небо. Зори ясни і виразни, а небо сінє і криштальне. Во всіех хатах горат огонькі. Їхнє свіетло лягає на стариє в’язи на гуліці. Із хатуов чуті голос застуолля, одривкі пісень. Коляднікуов приймают шумно і весьоло. З їмі входіт в хату празнік і молодость. „Рождяная” піесня, што пришла з глибіни вікуов, чар зуоркі з іконкою і горащою свіечкою, приносят таємніцю і створуют свого роду містерію. Реальность одступає, уява переносіт в далєкі країе, освіетляни Віфлєємською зорею. 

Коляднікі готовіліся за два тижні до Руздва, училіся слуов запісаних слов’янськімі літерамі в бабіному зошиті. Їхня піесня звучит складно. Діеті зачаровани красою „ґвязди”. Обклєяна разнокольоровим папером свіетіться і мігає, колише виризанимі з бібули прикрасамі на рогах – кутасамі. Алє звучат слова „Ета піесня намі спіета вам і нам во многі ліета” і коляднікі з шумом покідают хату. Ідут даліей, славіті Руздво Христове в інших хатах. А з другого кунця бліскає огоньок наступної „ґвязди”. То з сусіеднього села пришлі нови коляднікі…

Зіма приносіла діетям радость во всьому. Ліес покрити сніегом, як з казкі Андерсена, манів на лісниє дорогі. Там, пуд мохнатимі соснамі красовався невелікі згуорок. Розкрасніевши, ми тягнулі на гуорку саночкі, тяжкі од приліеплого до полозуов сніегу. З’їжджалі, падалі в сніег на своїх саночках, обівалісь об сосни – гуорка била узка. А одного морозяного вечора зробілі штось незвичне – затягнулі на гуорку велікі санкі. Вечур замінівся у міесечну нуоч, а ми з’їжджалі на тих санках, якби не бачивши свіета кругом. Наши пальта приліеплі до плєчи, рукавіці промоклі навилют…

Тоже незвичайну сміелость проявлялі зімою хлопці. Дождавшись возакуов з дровамі, котори ворочаліся через наше село в своїе безлісниє сторони, прив’язувалі вони саночкі до фуор і так гналіся з велікою утіехою. Некотори дядькі цьвікалі смілівцюв бічом, алє такіє попадаліся нечасто.

В зімови дніе манів нас тоже люод. Сковани морозом руов, колісня ріечка, присипана льогкім сніжком, запрошував до ковзаня. Ковзаліся ми просто на пудошвах, а некотори то й голою п’ятою.

Ах зіма, зіма… Куолькі спогадув!

Я на прогулянці в пущи. Красота такая, што стоїш і молішся. Йоли і сосни пуд сніговим навіесом рисуют контури на фоні ліеса. Кругом затаїлась тішина. Двіе юолочкі, покрити сніговимі плащамі, похожи на колісні господині окутани зімовимі хусткамі опінанкамі. Нахілівшись над дорогою, говорат з собою. В гурбах сліди звірини. Пуща як моя Загать – старий ліес за ровом, часть колісньої Біельської пущи. Загать вирубувалі, засаджувалі, знов рубалі, продавалі, а в наши дніе стала вона резерватом. 

Через Загать з навіслимі над дорогою йоламі ми їезділі шиткамі на Всюнуочню Руздва. Мама і я. Корчіе по обох сторонах нагадувалі лісних дікіх вовкуов і омінавши їх очима, я старалася любоватісь розсипанимі по небі зуоркамі. А вовкі ходілі по лісних дорогах…

Шиткі везлі нас і в сусіедні сьола з театральнимі виступамі пудготовлянимі в сільськуой школі пуд кєрунком учителя. Дорога через ліес, пуд зорамі, в товаристві колєжанок і колєґув, наши пісніе спіевани од всєї молодеї душіе, до утрати голоса, што тоже нас веселіло, осталісь там, в Загаті…

А „Гоготуха” – обичай жартоваті перед нашим Новим роком….

Свіетіт над ліесом повни міесець. Село пливе в міесечному свіетлові. А ми придумуємо жарти і гаданя… Вже перенесяни дрова з одного кунця села в другі, висипана попелом доруожка, винеслі тоже курку з хати послі гаданя. Лічимо тріескаючи од морозу штахети, а наши хлопці здимают ворота у дядька Івана. За клуньою стоїт розложиста сосна і хлопці, зо сміехом і жартамі, втьогуют на єї дядькови ворота…

То бив добри і щасліви час. Зіма нас чаровала і веселіла; што намальовала в душіе, тоє одзивається живим образом з каждим новим їїе приходом.

***

Конкурс відбувся як одна із трьох дій публічного завдання «Промоція української мови та культури Підляшшя», що фінансується Національним інститутом свободи – Центром розвитку громадянського суспільства із коштів Урядової програми Фонд громадських ініціатив NOWEFIO на 2021-2030 роки.