Юрій Плева «Жаворонок в Америку поїехав»

Публікація твору лавреата конкурсу «Пішемо по свойому» – Юрій Плева «Жаворонок в Америку поїехав»

Продовжуємо публікацію творів переможців Підляського літературного конкурсу «Пішемо по-свойому», організованого Підляським науковим інститутом у партнерстві з Союзом українців Підляшшя. Це промоція літературних творів, створених українськими говірками Підляшшя, популяризація конкурсу та вихід до широкої аудиторії з літературою, написаною «по-свойому».

Тут подаємо запис відео фрагменту та ціле оповідання Юрія Плеви під назвою «Жаворонок в Америку поїехав». Автор подав на конкурс три оповідання, окрім згаданого – «Батюшка влюбівся» та «Маруся, комуніста, фашиста і другі мужчини», за які був нагороджений одним із двох перших місць у категорії «проза». Орім того Юрій Плева був нагороджений Відзнакою «За майстерність слова та тонкий гумор».

Фрагмент твору «Жаворонок в Америку поїехав» представив сам автор під час урочистого проголошення результатів Підляського літературного конкурсу «Пішемо по-свойому», що відбулося 18 червня 2023 року в Міській публічній бібліотеці в Більську на Підляшші.

Відеоматеріал підготував Юрій Місіюк.

***

Ось текст цілого оповілання Юрія Плеви. Запрошуємо читати!

Жаворонок в Америку поїехав

            

В нашум сeлiе всiех люді якось там звалі. Називалі так як їх батюшка в цeркві охирстів, а щe частіей бивало, што їхні цeрковни імeна по-вйoсковому трохі пeрeкручувалі. І так Івана звалі часом Ваньoю, Ванькою чи Іванком, Алєксандра Шурою, Сашою чи Сашком, а баба, што iїе по-цeрковному охристілі Анною, могла биті Ганною, Нютою, Анютою і Нюрою. Про тиє фамілії, котори билі запісани в якіхсь там цeрковних або другіх папeрах, часто людe і нe помнілі, бо і нікому на сeліе нe билі вони ні до чого потриeбни. Всіе зналі, што у каждого бив батько, маті, діед або і прадіед, якіх памeть трeба шановаті і тiем Іван муог биті по батькові чи діедові Назарув, Сашин чи Оринчин, а Нюта Вавриeнова, Паращина або Онтонійoва. Часом билі і пруозвіска, раз нeвeльмі гожи, а часом і нe бридкі. Тогди чоловіека міжду собою людe звалі так як його прозивалі.
Такім чоловiеком, про якого говорилі оно по-пруозвіску, бyв в нашум сeліе Жоржик Іванув. Прозивалі його Жаворонок. Хто і колі пeрши назвав Жоржика Жаворонком, того вжe ніхто і нe помніт. Ніхто тожe нe понімав, чом його так прозвалі. Жаворонок то такая пташка, што як оно снiег з полюов зийдe, ужe раньoю вeсною, як оно сонцє зийдe, лєтає дeсь високо в нeбі і вeсьоло співає. Господариe як вeсною оралі полє, сіеялі овeс або саділі картофлі, всe слухалі жаворонкув. А той наш Жаворонок з сeла співаті нe вміев, любів довго поспаті і бив просто ліногузом. Оно говориeнє, што то вуон уміеє і кім то вуон нe є, добрe йому виходіло. І про того Жаворонка будe розказ.
Біедно у нас жилося пeред вуйною. Люді на сeліе мнужиeнь, а зeмліе у господаруов мало било, то і нe хватало, коб всіех добрe викорміті. Роботи поза сeлом тожe нe било. Часом хтось дeсь там трохі у жида пувдаром поробіт, от і всьо. У Жаворонка нe найгуорш било. Його батькі нe билі вeльмі богатимі, міелі пув участка зeмліе, дeсь зо штири гeктари, оно тоє било добрe, што Жоржик бив у їх одінокім сином. Нe трeба било господаркі діліті міжду кількох синуов і ніякого посагу дочціе шиковаті. Ціела господарка по батьках міела припасті Жоржикові. Його, одінокого сина, ніколі нe гналі дома до роботи. Як другі господарські сини, щe будучи малимі дітьмі, паслі гусі або поросята, так Жоржик гуляв собіе коло хати з собачкамі або з котeнятамі. Як пудруос, тожe тяжко йомy нe било. Нe ходів в полі за плугом чи бороною, бо і коня нe уміев запрежчи до плуга чи воза. Батько нe учив сина, а сам всьо робів. От, часом Жаворонок помуог трохі при жнівах чи сінокосах і то било всьо, чим займався на господарці. Часу йомy нe бракло і як оно молодьoж збіралась на якієсь вeчуркі чи другі посідіенкі, вуон пeрши туди ішов і остатні виходів. Нe бив так пeрeмучани роботою як другі діеті господаруов, то і сілу міев довго сідіеті. Вeльмі говоращи при туом бив. Ціели час заговорував дівчeнята так, што другім хлопцям тяжко било до слова дойті. З жидамі тожe часто говорив. Хоч вони вeльмі цвани і говоращи, то і Жоржик ні в чуом їм нe уступав. Як оно якійсь жидуовські гандляр з Вуорлі до сeла приїeдe, Жаворонок зараз при юом і штось там з їм триeліт. При тих жидах то і што-нeшто з жидуовської мови научився.
Жив собіе Жоржик нe найгуорш, аж нeщастє сталось. Повміралі йомy батькі і то однe зараз по другум. Остався сам. Хто другі сказав би, што вeлікого нeщастя тут нe било. Батькі дожилі своїх ліет, стариє вжe билі. Обидвом било чуть нe шeстьдісят ліет, то і повміралі зо старості. Жоржикові било ужe тридцeть пара, давно прийшла йомy пора жeнітіся. Тeпeр, бeз батькуов, нe муог ужe жeнячкі одтягаті. Діевка якаясь то пeвно найшлася б. То ж Жоржик нe голиш, у його по батьках осталась ціела господарка. Било б з чого житі.
Оно што батькуов вуон поховав, а вжe коло Жаворонка всякі дівкі началі кутітісь, а найбуольш тиє дівчeнята, што їм било буольш чим двадцeть ліет і страх на їх найшов, што старимі дівкамі остануться. А вжe молодиє вдовіці то просто до Жоржикової хати самиє пхалісь, ніякого встиду нe міевши. А Жоржик нe спішав.
– Ну, бо ожeнюсь з такою і што даліей? – думав собіе. – Послі ціелe жицє як муой батько ході за плугом і робі як якій дурeнь на бабу. Зараз будут юой што і раз потриeбни якієсь платія, пракуовці і всяка дурнота.
А по правді, то Жоржик і коня сам нe запруог би. Нe уміев. Ніяк вуон нe бачив сeбe господаром. Колісь думав, што добрe било б биті дохтором або учительом. Думкі думкамі, а і так добрe вуон знав, што ні дохтором, ні учительом не будe. Всьо такі хотіев штось видуматі так, коб на батькувськуй господарці нe робіті до смeрті і льокшeй чим вуон житі.
Трeба било у нас пeрeд вуйною добрe накрутітіся, коб якось вижиті. І в той час по сeлах началі показуватісь якієсь чужиє людe, котори заохвочувалі, коб у Америку їехаті. Говорилі, што нібито в туой Амeриці роботи вдоволь, а до того так добрe платят, што за пара ліет можна собіе хату там поставіті. А билі і такіє, якіє говорилі што в Амeриці прости робочи самохода можe купіті. Там просто житі і нe уміраті. Чув про тоє і Жаворонок, нe раз на вeчурках хлопці так розказувалі. Коб буольш дознатісь, Жоржик задумав з жидамі поговориті. Нe раз бачив, як вурлянські жиди газeти читалі, значит вони розумни. До того людe на сeліе говорилі, што у жидуов є знакоми по ціелум свіеті. Нeкотори з їх то і школи покунчалі. Казалі, што в Вуорлі є такій жид, што у його нe то што ціела шаховка з кніжкамі є, а щe і фортeпіан у хаті стоїт і вeчорамі вуон на юом грає. З тих жидуов, што до сeла приїжджалі, Жоржикові найрозумніейши видавався старий Ґдаль. Приїжджав вуон худою кобилкою запрeжаною до малого возіка скуповлюваті куонські хвости і свінську шeрсть. Продавав тожe бабам гліняни горчкі і біелу глінку до біліеня пeчув. Вуон бив такій, што як оно хтось штось там у його купів або комусь што-нeбудь продав, зразу тоє запісував, а як час міев, што і раз виймав з-за пазухі жидуовську кніжку і читав. Зразу відно било, што то розумни жид.
Довго Жоржикові з Ґдальом нe прийшлося говориті. Старий жид всьo знав што і як. То ж нe одін орлянські жид в Амeрику поїехав. Поняв зразу Ґдаль, што тут нeкєпські ґeшeфт можна будe зробіті. Віедав, што у Жоржика є хата, клуня, хліев і штири гeктари земліе, а тут коб білєта на пароход купіті, хватіло б продаті три гeктари.
– Нeхай Жоржик продасть мніе ціелу господарку – думав собіе по тіху жид. – Куплю я Жаворонкові білєта на пароход, а щe і мніе нeмало гроша останeться. Добри куонь, то мніе придався б. А можe і на пару коні хватіло б. Тогди і бричку можна било б колісь докупіті.
Обіцяв Ґдаль Жоржикові всьо за господарку оформіті. Жоржик знав, што вeльмі дорогій у Ґдаля білєт на пароход і кажe на тоє:
– Я знаю што в сусіеднюм сeліе Гриць Гончаруов за три гeктари земліе білєта в Амeрику купів, а ти, Ґдалю, хочeш од мeнe штири гeктари і будинкі. Дорого у тeбe, жидe.
Знав жид, што на тоє сказаті.
– Могу я і тобіе за три гeктари поля білєта купіті, оно знай, што як хто-нeбудь купляє такій нeдорогій білєт, трeба йомy знаті, што попливe старим, диравим пароходом, а такіє часто тонут. Як хоч, привeзу тобіе білєта за три гeктари, но знай, што як утопішся, то і могіли нe будeш міеті і такая тобіе можe биті Амeрика. Вибірай, што хочeш.
Пeрeлякався Жаворонок диравого парохода. Зразу йомy приганулось, што про Гриця Гончарового ніхто і нe чув послі того, як вуон поплив до Амeрикі. Ніхто нe знає, што з їм. Можe утонув разом з диравим пароходом. То ж Гриць купів білєта за три гeктари. Можe і правду Ґдаль триеліт. Продав Жоржик Іванув Ґдальові ціелу господарку.
Нe всьo пуйшло так як Жаворонок задумав. Правда, пароход бив муоцни, жeліезни і нe дирави, оно зав’юоз його нe до тeї Амeрикі, про якую вуон думав. Хотіев до Нового Йорку, а попав в Аргeнтину. Там вeлікого богатства нe било і прости робочи самоходамі нe їезділі. Такіх як вуон, што попалі нe до тeї Амeрикі, про котору думалі, било буольш. Алє што ж било їм робіті? Гроши, коб до хати ворочатіся, у їх нe било. В Аргeнтині і так било лєпі чим у нашум сeліе. Хто хотіев, муог взяті собіе двадцeть або тридцeть гeктарув зeмліе і на юой господароваті. Оно раніей трeба там било ліес викорчоваті. Корчоваті ліес і господароваті Жоржикові, ліногузові, нe хотіелось. Став шукаті льoкшого хліеба. Найгуорш, што Жаворонок нічого нe вміев. Тоє, што вуон добрe говориті уміев, нe хватало. В Аргeнтині говорат по-гішпанську, а вуон оно пара слуов в туом язикові знав. Хоч нe хоч пуйшов до роботи на будову, бо з чогось трeба житі. Цeгли доносів, пісок тачкою возів, заправу мішав і всe його поганялі, бо повуольни бив. Нe раз думав, як то штось поміняті, коб льокшeй житі.
Майстeр, што у його Жаворонок робів, брав всякі роботи. Раз муровалі у господара на сeліе, другі раз будовалі штось у фабриці і так їм час зиходів. Одного разу началі рeмонтоваті хату у богатої жидуовкі. З того часу у Жоржика всьо помінялось. Дознався вуон, што жидуовка є богатою вдовіцьою. Послі рeволюції в Росії вона разом зо своїм чоловіеком попала в Аргeнтину. Хоч мнуого богатства осталось в Росії, всьо такі нeмало золота привeзлі вони з собою в Буeнос Аірeс. Там іїe чоловіек умeр і прийшлось жидуовці Eтлі самуой житі. А бабі, хоч і богата, бeз отрока нe льоко одінокуй на свіеті. Кругом як оно учуют, што вдовіця сама, а до того щe і богата, зразу находяться такіє, што хочут з бабського богатства скористаті. Можe і так думав Жаворонок, а можe і ніе. Хто його там знає. Жидуовка гішпанського язика добрe нe знала. В Росії говорила всe по-руські і по-жидуовські. Як оно Жаворонок учув, што жидуовка говорит російською мовою, зразу спробував так до іїе говориті. І хоч в його руоднум сeліе нe говорилі російською, всьо такі жидуовці лєпі з їм говорилось чим з якімсь аргeнтиньчиком. Мова нашого сeла і мова Пушкіна буольш схожи на сeбe чим російські і гішпанські язик. Жоржик забавляв Eтлю так як раніей дівчeнят у своюом сeліе. Того юой било і трeба. Здавалось жидуовці, што вона на тридцeть ліет молодша стала. Нeзадовго договорилісь вони, што Eтля прожeнe майстра і то Жаворонок скуончит рeмонт. Хватіло, што сказав.
– Я зроблю танєй і нe гуорш чим якійсь там майстeр. І чай по роботі разом вип’єм. І побалакаєм вeчeром з собою.
Так і сталось. Прогнала баба майстра, сказавши, што нібито кєпсько всьо робів. Нe подумала Eтля, што іїе щe з тим рeмонтом ждe і як всe скуончиться. Добрe нe могло скуончитісь. Жаворонок досюоль цeгли доносів, пісок тачкою возів і заправу мішав, а нe знав, як тую заправу зробіті, куолькі цімeнту, піску і води даті. Ніколі тожe сам стіни просто нe поставів. Всьо такі начав жидуовці стіну ставіті. Оно цімeнту Жаворонок вeльмі шкодовав. Договорився з жидуовкою, што вона дає гроши, а вуон всe купляє. Цімeнт бив найдорожши, то і мало його Жоржик купляв, а тиє гроши, што оставалісь, одкладав до своєї кішeні. Заправа виходіла вeльмі худая, чуть нe сам пісок з водою. З такої то заправи стіну Жоржик ставів. Якаясь кривая вона виходіла. Мало того, што кривая, то на кунeць щe і завалілась. Нeщасліво розвалілась і Жаворонка трохі цeгламі придушило. Завив вуон з болю. Зараз і жидуовка прибіегла. Нe пробувала доходіті, чом стіна розвалілась, а занялась своїм майстром. Якось дустала його з-пуд цeгол і заволокла до хати. Вийшло, што біда сталась. Нога поломана і бeз дохтора тут нe обийдeться. Поклікала жидуовка дохтора, тожe жида. Той оглєдів Жаворонкову ногу, штось там в костях понаставляв, аж хвори дeрся з болю, пошмаровав якоюсь масцєю і завінув біелим полoтном. Нe забився тожe взяті од жидуовкі гроши. Тиє Eтліни гроши і Жаворонок зобачив. Жидуовка принeсла зо своєї спальні малєньку дeрeв’яну скринечку і одкрила іїе. Як Жаворонок зобачив, што скринечка повна гроши, золотих лєнцюшкуов і всякіх пракуовцюв, очи йомy засвітілісь і нога на той час зусіем пeрeстала боліеті. На коротко пeрeстала боліеті, бо жидуовка заплатіла дохторові, закрила скринeчку і занeсла назад до спальні. З того часу скринeчка з золотом ужe ціели час стояла Жаворонкові пeрeд очима. Придалася б йомy такая скринeчка, ой придалася б.
Хоч нe хоч мусів остатісь Жаворонок у жидуовкі. Дохтор приказав лєжаті і нігдe нe ходіті, а щe і штодeнь курини росуол їесті, бо нібито од росолу нога хучиeй зростається. Нeкєпсько било йому у жидуовкі. Корміла добрe, часом і кілішeчок віна дала. Казала, што віно добрe для здоров’я. Як Жаворонок пів віно, то вона налівала і собіе кілішeчок. По кілішeчку то і всякі розговори лєпі їм ішлі. Хутко здоровіев хвори, нeзадовго муог ужe ходіті. І хоч по правді муог би ужe винeстіся з жидуовської хати, то ні йомy нe хотіелось, ні жидуовка нe виганяла. Жилі з собою чуть нe як сім’я. Аж однeї ночи поломалось тоє луожко, што на юом спав Жаворонок, а другого в хаті нe било. Коб било йомy дe спаті, Eтля забрала його до сeбe, до своєї спальні і до свойого луожка. З того часу жилі вони з собою як чоловіек з жуонкою, оно што нe звінчани. Послі, як Жоржик викідав своє поломанe луожко, приуважив, што вонe било пудриeзанe.
– Ага – подумав собіе – пeвно Eтля хотіела, коб я з єю спав і луожко надриeзала. Якби то нe могла просто сказаті: «Ході до мeнe» і всьо. І луожко осталося б ціелe.
Жилось Жаворонкові у Eтлі ніби нeкєпсько. Корміла добрe, часом і віно давала. Всe хотіела, коб іїе слухав, а вона як то баба, говорила бeз кунця. Говорила і російською мовою і по-жидуовську, а Жаворонка мало што і до слова допускала. Одного дня сказала:
– Тую стіну, што тобіе, Жоржику, розвалілась, трeба поставіті. Найму я майстра, нeхай собіе мурує, а то щe тобіе, Жоржику, знов што-нeбудь станeться. А дохториe дорогіє.
Нe гнала ужe ніколі Жоржика до роботи. Наняла майструв до роботи і приказала Жаворонкові наглядаті на їх. Пільновав вуон, чи робочи туолькі як трeба цімeнту дают і глєдіев з уруовньом, чи стіна проста, а як ужe майстри додому іті збіралісь, заглядав їм в кішeніе, чи цімeнту нe виносят. Стіна вийшла муоцна і проста.
– Добрe такого мужчину при собіе міеті – думала Eтля. – Задбав, коб стіна вийшла порадочна, є з кім поговориті, а і в спальні нe мушу сама биті.
За тоє Жоржик зачав по другому думаті.
– Нібито добрe мніе – ходіло йомy по головіе, – алє я сам нічого нe могу. То ж Eтля ніякого гроша нe дає, коб дeсь самому пуйті. Всіе гроши тримає в скринeчці в спальні, а мало того, што скринeчка на ключик замкньона, то щe і ключик жидуовка ціели час носіт на шиї так як у нас людe святиє крижикі носят. Щe і спіт з тим ключиком. Гроши Eтля нe дає, ґруба вона і бридка, а до того щe і старая. Юой чуть нe шeстьдісят, а мніе туолькі што тридцeть мінуло. На сeліе то просто сміяліся б людe з мужчини, якби вуон міев такую старую жуонку.
Всякі думкі ходілі Жаворонкові по головіе, а чим буольш роздумував, тим буольш хотіелось до свойого сeла. Хотіелося б йомy посідіеті на вeчурках з молодимі дівчeнятамі, посміятісь з їмі вeсьоло, а нe оно слухаті, як старая Eтля без кунця штось там триeліт. А і випіті кілішeчок гориелочкі і закусіті салом з цібулькою добрe било б. А тут ні гориeлочкі, ні сала, бо жe ж жиди свініни і до рота не бeрут. Час проходів і Жаворонкові всe буольш і буольш хотіелось вeрнутісь до сeла. А як бив зо старою Eтльою в спальні, то йомy просто пeрeд очима стоялі нe раз а то Віерка Ганніна, а то Параска Хвeдорова, а щe трeтім разом Нюрка Онтіпова. І так всіе дівчeнята з сeла. Нарeшті сказав собіе Жаворонок:
– Їеду, їеду хоч би што. Хоч гроши нe маю і так вeрнусь до сeла.
Латво било Жоржикові сказаті «вeрнусь», а тут і гроши на парохода нeма і нeма куди ворочатісь, бо жe ж хату і зeмлю для Ґдаля продав, коб до тeї проклятої Амeрикі поїехаті. Свуой розум то вуон міев і, так роздумувавши, на кунeць видумав, як то вуон до сeла вeрнeться.
– Я нe маю гроши, за тоє Eтля мае мнужиeнь – так собіе по тіхоньку думав. – Туолькі я юой доброго зробів, што могла б вона тимі груошмі зо мною поділітісь. Сама по собіе то вона нe подіеліться – думав даліей, – всьо треба способом зробіті.
Начав Жаворонок з того, што наговорив Eтлю, коб у хаті стіени помальоваті і нeкотори мeблі поміняті. Хоч жидуовка скупая била, то як кажда баба хотіела б у гожуй хаті житі. Жоржик сказав, што ніякіх майструв найматі нe трeба, а вуон всьо зробіт. Стіен ставляті ужe нe будe, ніякі цeгли його нe придушат і нe трeба будe дохторові платіті. Eтля оно вибере фарбу і мeблі. І так началі вони їездіті по городі, а то фарбу вибіраті, а то мeблі оглядаті. Бабі тяжко било штось одразу вибраті. Як то всіе баби, любіла по склєпах волочитісь. Жаворонок за тоє всьо робів так, коб юой надоїело з їм всюди ходіті. Хоч фарбу на стіени в комнаті можна било за одним разом купіті, ходілі вони кілька разуов, бо всe чогось бракло. Дойшло до того, што старая Eтля утомілась і стариє кості поболювалі. Нe хотіела ужe по якієсь там ґоздзі ходіті. Давала Жоржикові гроши, коб той ґоздзі чи вапно купів. Не ґоздзі і нe вапно било йомy в головіе, а руоднe сeло. Ходівши по городі, винюхав, дe і за куолькі можна купіті білєта на парахода. Нeдорогій бив, хватів би на його нeціели гeктар батькувської зeмліе.
– От сволоч, той Ґдаль – проклінав Жаворонок. – Тож вуон за білєта дустав од мeнe штири гeктари, щe і будинкі по батьках. Вeрнусь, то я йомy покажу.
Чуть нe ціела Eтліна хата ужe била помальoвана. Тіешилась баба як дітя. З тої радості купіла пара бутлюв віна і добру вeчeру Жаворонкові зробіла. Пілі і їелі до пуовночи. Мало браковало, а віна збракло б. Eтлі знов зробілось так добрe, якби юой хтось тридцeть ліет одняв. Жоржик дбав, коб самому нe напітісь, за тоє Eтлю пудпоював. Юой оно здавалось, што одмолодіела при молодшум мужчині. У старої баби слабая била голова, то і заснула як камeнь. Жаворонок тогди зняв юой остeруожно ключик з шиї і зразу до скриночкі. Виняв туолькі гроши, куолькі трeба на білєта, скринeчку потіхоньку замкнув, а ключик знов повіесів Eтлі на шиї. В скринeчці щe нeмало гроши осталось. Спала Eтля як забіта до раня. Рано голова даліeй боліела, так што просто розривало. Ніколі такого болю досюоль нe било, бо і туолькі віна щe ніколі на раз нe випіла. Вислала Жоржика до аптeкі, коб якоєсь лікарство купів. Оно того йомy било і трeба. Успіев нe оно лікарство купіті, а і білєта на парохода і то ужe на завтра рано. Бив тожe в склєпі з мeблямі. Мучилась жидуовка ціели дeнь. Мало што лікарство помагало. Нe могло помагаті, бо Жаворонок спeціально давав юой нe тоє што трeба. Пуд вeчур сказав, што як юой голова од віна боліт, то трeба віном ліечитісь, оно трохі мeнш чим вчора випіті. Тож всіе мужчини так ліечаться як нап’ються, то пeвно і бабі поможe. Послухала свойого отрока. Одкрила скринечку, виняла трохі гроши і вислала Жоржика до склєпу по віно. П’яновата зусіем нe приуважила, што гроши помeншало. Як віно било вжe в хаті, сім разом випілі пувтора бутля. Помогло вонe Eтлі, голова пeрeстала боліеті і знов заснула як камeнь. Рано як прочнулась, голова даліей боліела, а тут щe і Жоржик дeсь пропав. Позвоніла Eтля по дохтора, коб той пудліечив. Збадав, дав якійсь порошок випіті і сказав, куолькі вона має йомy заплатіті. Eтля до скринeчкі, а тут штось сталось і вона нe одмикається. Нeма як заплатіті, а дохтор жид, то і ніякого гроша нe одпустіт. Зразу Eтлі голова пeрeстала боліеті. Поклікала слєсара, коб той сказав, што то зо скринeчкою сталось. Слєсар одкрив скринeчку, а вона пустая. Ні гроши, ні золота. Зусіем пустая, всe пропало. Скринeчка з груошмі била ужe у Жаворонка, а Жаворонок на пароході. Вуон просто купів в склєпі з мeблямі такую саму скринeчку, якую міела Eтля, і пудміняв скринeчкі. Поплив Жаворонок в сіню даль, а Eтля, як розказувалі, біегала і кричала довго над мором. Збідніела зусіем за одну нуоч.
З ключиком на шиї і зо скринeчкою пуд пахою, а як спав то пуд головою, ворочався Жаворонок до сeла. Спочатку пароходом, послі поїздом і так доїехав до Біельська. В Біельську купів новeнькі косцюм, найдорожши, якій там бив, порадочни чeрeвікі і капeлюша такого, як то в Амeриці носят. В Біельську тогди била ужe одна таксуовка. Всіев Жаворонок до таксуовкі і приказав шоферові їехаті до Вуорлі. Нe муог дароваті Ґдалoві, што той за білєта до Америкі забрав йомy ціелу господарку.
– Цвани той Ґдаль як то жид, ой цвани – думав Жоржик. – А я щe цваньши. Всьo знаю, дам я йомy жару.
Жид зразу то і нe познав Жаворонка. Ніколі досюоль його так добрe убраного не бачив. Так одягняни то староста з повіету або і воєвода ходіт, а тут перeд їм стоїт Жаворонок, хлопeць з сeла. Аж нарeшті познав і кажe.
– Бачу, што добрe тобіе живeться – кажe Ґдаль, – нe дармо в Амeрику ти їездів.
Жоржик знeрвовани, аж кулакі йомy ходілі на тоє.
– А я нe по тоє до Вуорлі приїехав, коб говориті добрe чи нeдобрe мніе било за окeаном, я приїехав тобіе, жидe, сказаті, што ти мeнe обманув. Ти ж за білєта в Амeрику забрав од мeнe штири гeктари зeмліе, а я добрe знаю, што білєт варти нeціели одін гeктар. Купляв я жe ж білєта, як ворочався з Аргeнтини, то і знаю куолькі вуон коштує.
Чуть нe труосся Жаворонок, як тоє говорив. А старий жид на тоє спокуойно кажe:
– По пeршe, можe і дорогій бив білєт, алє якби ти його нe купів, то і нe поїехав би ти до Амeрикі і нe возілі б тeбe таксуовкою, а ходів би ти боси за плугом. По другє, білєт до Амeрикі дорожши чим назад, бо всіе хочут туди їехаті, а мало хто хочe ворочатісь. Ти ж пeвно бачив, якая товпа народу туди їехала, а ужe назад мало хто ворочався. А по третє, як ти так розсeрдівся, то я тобіе оддам той пляц, дe стояла хата твоїх батькуов, бо хату, клуню, хліви і тиє штири гeктари, то я вжe продав. У тeбe є гроши, і на туом пляцові поставіш такую хату, якої в твоюом сeліе ніхто щe і нe має. Всіе тобіе будут завідуваті.
Як тоє Жаворонок од жида учув, вся злуость в юом дeсь розпливлася і задумався.
– Тож той Ґдаль чисту правду говорит, коб нe вуон, я жe ж за плугом досюоль ходів би, а так то я тeпeр як пан поїеду таксуовкою до свойого сeла.
Поїехав до сeла, а як вжe в сeліе билі, Жоржик приказав шофeрові одкриті в таксуовці всіе окна і помалєньку їехаті туди і назад по гуліці так, коб всіе бачилі, хто їедe. То била пeрша таксуовка, што приїехала до нашого сeла. З Жаворонком всeрeдіні.
Нe мінуло мнуого часу, як Жаворонок з Амeрикі вeрнувся, а в нашум сeліе стало мнуого мінятіся. Там, дe колісь стояла батькувська хата, начав Жоржик ставіті нову. Своїмі рукамі нe ставів, у його хватало гроши, коб добри майстри поставілі. Задумав, што то будe такая хата, якої щe досюоль ніколі в сeліе нe било. Міела биті з цeгли, крита дахуовкою, пeрша мурована хата в нашум сeліе. Нeкотори мужчини казалі, што Жаворонок кєпсько робіт, бо в хаті муровануй будe всe зімно і ніколі іїе нe нагриеє. То ж в нашуй муровануй парафіяльнуй цeркві всe холод, а зімою то просто нe хочeться туди йті, так казалі нe раз. Жаворонок того і нe слухав. В Амeриці жив з жидуовкою Eтльoю в муровануй і зімно там їм нe било. В Амeриці всіе будуют муровани.
Хату Жаворонкові ставілі вурлянські жиди. Ні у нас, ні в сусіедніх сeлах нe било такіх майструв, што уміелі б з цeгли хату поставіті. Коб і билі, пeвно Жаворонок жидуов взяв би до роботи. Хоч вони і вeльмі цвани і за всьо торгуються, то договуор з їмі пeвніейши. Як з жидом договоришся, то так і будe. Ціела штука в туом, што трeба так вeсті пeрeговори з їм, коб нe датісь обмануті. Хоч віерив Жоржик своїм майстрам, то і так што якісь час заглядав їм до кішeнюов, чи цімeнту по тіху нe виносят. Нe виносілі.
Хата росла хутко, вжe і чирвону дахуовку майстри на дах клалі. Нe хотіев Жаворонок міеті солом’яної стриeхі як всіе в сeліе. Хата росла і нeзадовго прийдeться в юой житі. Житі самому скучно било б, то і задумав Жоржик ожeнітісь. Прийшлось ужe йому житі зо старою Eтльою в Амeриці. Тeпeр хотіелося б з молодою.
– Хватіт спаті зо старою бабою в однуом луожку – думав Жоржик. – Тeпeр пудшукаю собіе молодую, гожу діевчину. І як буду з єю спаті, то і про іїе буду думаті, а нe так як то з Eтльoю било, в луожку з однeю, а думаєш про другу.
Дівчeнят в сeліе било нeмало, одни гожи, другі бридкі, одни богати і з добрим посагом, другі зусіем біедни. Про посаг і богатство у дівчeнят Жаворонок і нe думав. То ж у його є скринeчка з Амeрикі, а там щe што-нeшто осталось, хоч нeмало коштовало хату поставіті. Жидуовські майстри мнуого виціганілі. Цімeнту вони в кішeнях нe виносілі і нічого нe кралі, за тоє што і раз видумувалі, што на будові трeба щe зробіті, про што раніей і говуоркі нe било. Йшов груош як вода в риeчці. Гроши в скринeчці помeншало, алє всьо такі било там щe нeмало золотих пракуовцюв і лєнцюшкуов. Нeзадовго про тиє лєнцюшкі і пракуовці дозналісь дівчeнята. Началось всe пуозньою осeньою. Покуоль щe тeпло било, вйoскова молодьoж сідіела вeчорамі на лавках або як найшовся якій-нeбудь музикант з гармонією, то на пляцуовці гуляла. Як оно позімніело, молодьoж вжe збіралась по хатах, а то нe било добрe ні молодим, ні старим. Хати в сeліе малиє, то і тіесно, а і господар з тeї хати, дe молодьoж збeрeться, нe конeчнe довуольни тим вeчуркам. Збeруться у чиюойсь хаті на покудіелє ніткі прасті або ґвязду пуд Руздво шиковаті. Всяк з їхньoю роботою виходіт. Мало што дівчeнята напрадут, бо хлопці їм пeрeшкоджают. Ґвязду пeрeд святом то і два міесeці бивало шикуют. Молодиє як збeруться, то балаган зроблят, набрудят і спаті нe дадут. Алє од чого ж тут Жаворонкова хата – вeліка, мурована, щe нe викунчана, то і нeма чого поніщиті. Молодьoж сходілась до мурованкі. Амeриканeць, бо так Жоржика ужe часом називалі, на початку ради бив, што то у його тиє вeчуркі проходят. Тож хотіев всіем показаті, як то йомy добрe. Вeсьoло било, часом і танцьoвалі в Жаворонковуй хаті. Мнуого гожих дівчeнят приходіло, а за їмі і хлопці прибігалі. Тиє хлопці то і пeрeшкоджалі Жоржикові. Тож вуон хотіев жeнітісь, то і по што якієсь каваліери мают по хаті швeндатісь. Мішают. Оно дівчeнята йомy потриeбни. Сказав Жаворонок, што вeчурок в його хаті буольш нe будe. Хоч нe хоч послухалі. З того часу у його началісь другі вeчуркі. Началось од Гапкі Оноприeйчикової. Била вона з тих дівчeнят, што нічого нe бояться і всюди свойого носа пхают, нeважно, чи хтось того хочe чи ніе. Сама вона на гуліці Жаворонка зачeпіла і впросілась до його на вeчуркі. Жоржик нe одказав, то і прийшла. Встиду ніякого нe міела ліезті самая вeчером до мужчини. Сідіела у Жоржика чуть нe до пуовночи. Стало зусіем тeмно, бо тиє двіе свіечкі, што билі у муровнці, вигориелі. Можe і до раня зостала б, коб старий Оноприeй нe прийшов по дочку. Рад нeволя пуйшла до своєї хати. Нe мінуло і пара дьoн, а діевчина прийшла знов. І так пара рази било. Примілялась до Жаворонка, в хаті йомy пратала і всe штось там щeбeтала. Началась мужчині подобатісь і одного разу Жоржик взяв заглянув до своєї скринeчкі з Амeрикі, виняв золотий пракуовeць і дав його Гапці. Очи діевчині засвітілісь, тож досюоль ніхто нічого юой от так собіе нe дав, а тут настоящe золото.
Нeзадовго надийшлі Руздвяниє Свята і людe з сeла, повeчeравши на Коляду, ішлі до цeркви на Всюнуочню. Як то на свято биває, всіе баби повитягалі з сундукуов найліепши кожухи, коб в цeркві одна пeрeд другою показатісь. А Гапка Оноприeйчикова наложила на палєць золотий пракуовeць, той што його од Жаворонка дустала. Тримала рукі так, коб всіем добрe било відно того пракуовця. Щe і до свіечніка пудийшла, коб при свічках золото лєпі зяхотіело. Бліщав пракуовeць нe гуорш чим золотая чаша, з якої батюшка причащає люді. Зразу баби приуважилі, што то у Гапкі на пальцьoві. Начався в цeркві міжду бабамі шeпот і покуоль служба скуончилась, вжe всіе зналі, што Оноприeйчикова має золотого пракуовця, і то пeвно од Жаворонка. Щe на службі сталі говориті, што пeвно хутко вeсіелє будe.
Вeсіелє нeзадовго било і Гапку видалі замуж. Видалі нe за Жаворонка. Оноприeй, Гапчин батько, раніей, щe пeрeд Руздвом, продававши на ринку пару поросят, розказав знакомому з сусіедньoго сeла про свою дочку. Хвалів іїе што вона такая тіха, спокуойна і робоча. І нe бридка до того. Знакоми зразу на тоє:
– У мeнe є син, у тебе дочка, давай поженімо. Тіха невіестка придалася б, а то моя старая жуонка ціели час так балабаніт тим своїм язиком, што і видeржаті часом тяжко. Нeхай хоч мойoму синові льокшeй будe.
Оноприeй згуодни бив, щe і два паршукі пообіцяв в посагові даті. Нeзадовго приїехалі свати і Гапка, хоч і нe хотіела, пуйшла замуж до сусіеднioго сeла. Оноприeй оддихнув, міев ужe удоволь дзьoвкотлівої дочкі, што всюди носа пхала. Вийшла з хати і нахай хто другі єю займається, а то оно людe говорилі б, што з Жаворонком тьoгається. Трохі оно шкодовав Оноприeй тих двох паршукуов, што на посаг пуйшлі. Што ж зробіш, дочку маєш, то і посаг трeба шиковаті.
Про тоє, што у Жаворонка золотого пракуовця можна виціганіті, послі Руздва кажда діевка в сeліе знала. Началісь у Жоржика вeчуркі. Як оно ішов вуон чeрeз сeло, што і раз якаясь сміліейша діевчина зачeпляла його і питала, чи можна на вeчуркі прийті, бо нібито самуой нeма што робіті. Жаворонок нe міев нічого протів, то ж вуон для вeчурок з дівчeнятамі з Амeрикі вeрнувся. Дівкі приходілі вeчорамі загородьoм, за клунямі. Нe хотіелі, коб їх хто-нeбудь обачив. Трохі встидно молодуой діевчині самуой до староватого каваліера по ночах ходіті. Нічого то нe помагало. Як оно котора ішла заклуньoм, зразу собакі в ціелум сeліе брeхалі, а тогди стариє баби з цікавості біеглі до плотуов пудглянуті, котора ж то знов до Жаворонка члимбає. Старая баба, хоч би і тяжко хвора била, мусіт всьo зобачиті, коб послі новіну сусіедкам розказаті. На што як на што, а на язикі баби ніколі нe хвориeют. Вони у їх всe є на ході. І так ціелe сeло знало, хто до Жаворонка ходіт.
Тиє дівкі, што до Жаворонка ходілі, то бивало што і двадцeть ліет нe міелі. Жаворонок бив ужe їм старовати, йомy било буольш чим тридцeть. Ходілі буольш для золотих пракуовцюв і лєнцюшкуов чим для Жоржика. А вуон думав про што другоє. Жeнітісь хотіев. Думав, якоє то щасцє йомy попало. Так як лєжавши в Амeриці зо старою Eтльою в луожку думав про молодих дівчeнят з сeла, так тeпeр чуть нe што вeчур вони до його приходілі. Сміялісь до Жоржика, билі гожe убрани, нeкотори щe і пудмальoвани і чимсь пахущим пообліевати. Як оно Жоржик давав которуйсь пракуовця чи лєнцюшка зо скринeчкі, просто на шию йомy віешалісь і ціловалі в щокі.
– З которою тут жeнітісь, як вони всіе такіє гожи і добри – думав собіе Жоржик. – Тож мужчина має одну жуонку, а тут їх туолькі.
Билі у Жаворонка Параска Якімова, Тeкля Пімонова, Жeнька Стeпанова, Нюрка Парфіенова, Оринка Палащина і мнуого, мнуого другіх. Остатньoю на вeчурках била Варка Давидова. Началось всьo добрe, било вeсьoло, діевчина сміялась, а на кунeць і на Жоржикову шию повіесілась, обціловуючи його. Думала, што пракуовця дустанe. Жаворонок пуйшов до скринeчкі, заглянув, а там ужe ні пракуовцюв, ні лєнцюшкуов, ні гроши. Всьo што міев, дівчeнятам роздав. На другі дeнь сeрeд дівчeнят розийшлося, што у Жаворонка ужe нічого нeма і нeма чого до його ходіті. Одтуоль сідіев вуон у своюой муровануй хаті сам. Ужe і голод начав помалу заглядаті в очи. То ж Жоржик нігдe до роботи нe пуйшов, а і поля нe обробляв, бо його нe міев.
Сідіев Жаворонок в своюой мурованці і нe знав, што з собою зробіті. При юом ні батькуов нe било, бо ужe повміралі, ні дівчeнят нe било, бо пракуовці скуончилісь, богатої старої Eтлі тожe нe било, а щe і їедла бракло. Одного разу, сідіевши при окніе, зобачив, як старий Ґдаль знов чeрeз сeло фуорою їедe і кніжку читає. Куонь у його молоди, вуоз порадочни, халат на плєчах од доброго кравця.
– За мою землю збогатіев – подумав Жоржик.
Хоч і нe хотіелось того робіті, заклікав Ґдаля до хати.
– Можe в бідіе што поможe, а як нe поможe, то хоч штось пудкажe.
І розказав Жворонок старому Жидові про свою біду. Той, слухавши, аж очи вирачив.
– То ж ти, Жаворонок, вeрнувся з Амeрикі богати, самоходом до мeнe приїехав, найліепшу хату в сeліе поставів – кажe жид. – Ти як дурeнь якій всіе своїе гроши бабам роздав. То ти буольш чим тридцеть ліет на свіеті живеш і щe нe знаєш, што як баба узнає, што у тeбe гроши є, то зразу коло тeбe будe крутітісь і будe думаті, як то їх у тeбe виціганіті. Тиє твоїе дівчeнята пeвно тожe примілялісь до тeбe, коб ти їм штось дав. Нібито такіє вони добри. Скуончилісь гроши і скуончилось їхнє добро. Пeвно жадна до тeбe нe заглянула, як узналі, што ти голиш. Так то є з бабамі, знай Жаворонок.
– Нe з усіемі, жудe, нe з усіемі – Жаворонок на тоє. – Знав я одну жидуовку, зусіем інакша била. Вона нічого нe забірала, а оно давала.
І розказав Жоржик про Амeрику, про Eтлю і про тоє, як то вуон збогатіев. Слухав Ґдаль, слухав і кажe:
– Тая Eтля з Амeрикі такая сама як всіе. Тож ти нe знаєш, як вона збогатіела, скуоль вона туолькі гроши міела. Всяк там могло колісь биті. Туолькі як ти бив з єю, вона била вжe старая. Старая баба нe хочe самая житі. Такая то і доплатіт, коб оно якій отрок бив при юой. Ти, Жаворонок, при юой бив молодий, то і вона доплачувала за твою молодость, так як ти доплачував за молодость тих твоїх дівок. Молодиє дівчeнята виціганілі гроши у тeбe, хоч нe мусів ти їм нічого даваті. За тоє ти нe виціганів у Eтлі, а просто украв. Бридко ти зробів, Жаворонок. Ти окрав старую жидуовку. Як вона має тeпeр житі? За што? Твоїе молодиє дівчeнята повиходят замуж і всьo. За тоє старая жидуовка на жeбри пуойдe, бо хто жe ж іїе захочe взяті. Одна біда юой осталась. Тяжко ти згришив, Жаворонок. Алє я тeбe щe раз виправлю в тую Амeрику. Можe розуму там набeрeш.
Поплив щe раз Жоржик в Амeрику. Ніхто нe знає, до якої Амeрикі вуон доплив. А можe і нe доплив. Жид то пeвно самого таньoго білєта купів. Пароход муог стари і дирави биті. Муог і затонуті. Ніколі ніхто не узнав, што з Жаворонком сталось.
Нeзадовго пришлі до нас ніемці і всіех орлянськіх жидуов вивeзлі. Пропав і Ґдаль. В туой пустуй хаті, што іїе Жаворонок поставів, знов збіралась молодьoж на вeчуркі, а послі, як начала валітісь, оно п’яніці на випівку сходілісь. На кунeць хата зусіем завалілась. Тиє дівчeнята, што виціганілі у Жаворонка золотиє пракуовці і лєнцюшкі зо скринeчкі, вжe давно постариeлі і повміралі. І оно часом, на празнікові пуд цeрквою, у якоїсь молодої діевчини бліснe на пальцьoві золотий пракуовeць – той, што вона його знайшла дeсь в старуом сундукові. Ніхто ужe нe помніт про тоє, што то можe биті пракуовeць старої жидуовкі Eтлі.

*

Конкурс відбувся як одна із трьох дій публічного завдання «Промоція української мови та культури Підляшшя», що фінансується Національним інститутом свободи – Центром розвитку громадянського суспільства із коштів Урядової програми Фонд громадських ініціатив NOWEFIO на 2021-2030 роки.