Миколай Панфілюк «Солдат і нечиста сила»
Продовжуємо публікацію творів переможців Підляського літературного конкурсу «Пішемо по-свойому», організованого Підляським науковим інститутом у партнерстві з Союзом українців Підляшшя. Це промоція літературних творів, створених українськими говірками Підляшшя, популяризація конкурсу та вихід до широкої аудиторії з літературою, написаною «по-свойому».
Представляємо оповідання – легенду Миколая Панфілюка «Солдат і нечиста сила». Було воно нагороджене третім місцем у категорії «За етнографічними мотивами» Підляського літературного конкурсу «Пішемо по-свойому».
*****
Солдат і нечиста сила
Казка і то наша пудляська
Колісь Росія і наши терени займала і то довгі час. І перед імператором Алєксандром ІІ (освободителем) солдати-рекрути служилі в войську аж 25 літ. І такі солдат, ворочавшись уже додому (колі на щасцє не згінув на войни чи і так), був уже стариком. Ну, йому на потиху моглі дати в подарок так звану поповську волоку десатину землі. А земля ценилася як золото. Бо мужик у той час жив в рабстві. І його можна було і продати, і купити. Ясно, то робилі богати поміщикі. Такая була Росія і тепер вона такая сама!
І одьон такі солдат одслуживши в войську 25 літ, ворочався додому, а дорога далєка і на собі мів марну одежу і сумку. І надходив вечур і дойшов до хутора. І бачит малєньку хатку, а напротів і то далєй: хороши дом, алє в окнах темно. А в малой хатинці в окнах світло. І вже вечур і скрунув до хаткі і переступив єє порог. І в хаті двоє людей і то в старшим віку і диткі. Може внукі? І питається, чи можна в їх переночовати, бо вун уже одставной солдат і ворочається додому і напевно батькув уже вживих не зостане. Вони згодиліся і хотя в хатци і тисно. Накормилі його чим хата богата. І вун їх питається:
– А що то за хата напротів?
Вони кажут:
– То наша хата, алє там вельми страшит і хто здумав у єй переночовати, в міґ одтуль утикав.
А солдат на тоє:
– Не тоє я пережив в армії, бо булі войни, буйкі з разнимі ворогамі і буду боятися якєїсь «нечистеї» сили? Іду туди і переночую!
Господари кажут:
– Іди і хай Бог тебе хороніт!
І вун пошов до теї хати. І в кухні стоїт веліка руська піч і з глубокім подпічком і тут блізько стоїт і лужко і вун стомляни положився на їм і вже начав дремати, а тут чує з подпічка жалобни волаючи крик:
– Викіну, викіну, викіну…..
І то раз за разом. І такого крику вун у своїм жицю ще не чув, наветь колі його ворог умирав од його меча чи стрильби. І вун так само злякався, алє не стерпів, бо нерви уже не витрималісь і з якімсь чортом? і од себе гукнув од серця:
– Да викідай… – і то з руськім матом.
І тут щось з-под печи шулюгнулось як чародійська ружджка і в кухні забліщалі падаючися світлючи як сонцє золотиє червонци і покрилі цілу подлогу кухні. І то якась сила хотила їх викінути «своїм горщком» з-под печи. І один тулько солдат догадався виконати приказ той же сили. А яка то була сила? Може Божа, або іншей сили? Ми не знаєм. Алє видно солдат заслужив на тиє червоньци. Бо їх позбирав в свою сумку, закрив і решта ночи переночовав і нихто бульш не кричав: викіну. Над ранком попрощався з господарами, кажучи:
– Ніхто вас бульш не буде страшити.
І вони подяковалі, а вун пошов в свуй путь і дом.
*
Сюю казку я колісь почув од свого батька, як був ще малий.
******
Конкурс відбувся як одна із трьох дій публічного завдання «Промоція української мови та культури Підляшшя», що фінансується Національним інститутом свободи – Центром розвитку громадянського суспільства із коштів Урядової програми Фонд громадських ініціатив NOWEFIO на 2021-2030 роки.
