Олена Алексіюк «Тімошка»

Публікуємо твори переможців Підляського літературного конкурсу «Пішемо по-свойому», організованого Підляським науковим інститутом у партнерстві з Союзом українців Підляшшя. Це промоція літературних творів, створених українськими говірками Підляшшя, популяризація конкурсу та вихід до широкої аудиторії з літературою, написаною «по-свойому».

Ось фрагмент театральної вистави Олени Алексіюк під назвою «Тімошка». Твір отримав одне з двох перших місць у категорії «драма».

Фрагмент твору «Тімошка» представила сама авторка Олена Алексіюк під час урочистого проголошення результатів Підляського літературного конкурсу «Пішемо по-свойому», що відбулося 18 червня 2023 року в Міській публічній бібліотеці в Більську на Підляшші.

Відеоматеріал підготував Юрій Місіюк.

***

Ось ціла нагороджена драма “Тімошка”

Театральна історія житя Тімофіея Муська

Акт І

Сцена 1

Особи: Маті і Тімошка

Тімошка сідіт при століе і рисує. Маті латала мішок, но зморив єї сон. Сняться юой похорони і чує піесню. Син не бачит, што маті спіт. Маті начинає співаті через сон. Тімошка дівіться на матеру, котора спіт і співає незнакому йому сумну піесню. Маті поволі встає, но ще всьо співає.

Вилєтіла душа з тіела, на новуй могілі сіела.

Вона сіела і плакала, де я буду ночовала.

Прилєтаєт ангєл з неба, чого душо тобіе треба.

Святий ангєл, ниць не треба, туолько спасєнія з неба. 

(…)

Што ти душа там робила, що ти мнуого нагрешила

Святий Боже в горе жила і так мнуого нагрешила

Я сиротой осталася, всьо плакала нарикала 

О муой Боже мілостівий, будь надо мной літостівий.

Тімошка: Мамо, што з вамі? Спіте і співаєте і такіє перелєкани?

Маті: Ой, то бив сон? Слава Богу, што сон. Снілось мніе, што ми ворочалісь з Росії, з Монастирска додому. Я тобіе колісь розказувала про Монастирск, де ти вродівся. Бачила я мнуого могілок з малєнькімі дерев’яннимі крестікамі і чула, як співают тую піесьню. А я шукала тебе і Володю, і не могла вас найті. Бач, туолько ліет мінуло, а тон страх, штоб віете не захвориелі і не вмерлі, і штоб віете сіротамі не сталі, всьо ворочається. Як вернулісь додому, я старалась про тоє не думаті. Но тон страх десь зостався в головіе і хоч-не-хоч виходіт хоть в снові. Про тоє, як ми ворочалісь, тяжко забиті, бо як можна забиті, як ми страдалі, як туолько люді вмерло по дорозі. Вміралі діеті, вміралі батькі, а зоставалі діеті, вміралі ціелимі сіем’ямі. Мертвих ховалі при дорозі. Завівалі в полотно і засипалі земльою. Ставілі дерев’яний крестік, молілісь і їехалі даліей. Перед намі при дорозі могілкі, а за намі ще буольш. І тую піесню співалі день в день. І вже всіе зналі, што нова душа улітіела з тіела. Ой, не хочу буольш вспомінаті, бо як не риєш в паметі, то душа спокуйніейша.

Тімошка: А чом ворочалісь додому? Там, в Монастирску било вам кєпсько житі? В Дубні лєпі?

Маті: Там не било кєпсько, люде билі добри. Ми міелі што їесті, де житі. Но пришлі большевікі і всьо забіралі од господаруов. Вже тиє, што нам помагалі, самі не міелі што їесті. Зачався голод.

Тімошка: А як би не било революції, віете би зосталі в Монастирску?

Маті: Думаю, што ніе. Ми хотіелі вернутісь на родіну, до свого села. Люде говорилі, што ліепши вдома борщ без солі, чим на чужиніе уха. 

Тімошка: Уха… а што такоє уха?

Маті: Ну, такій борщ з риби. Варилі рибу, додавалі вариво: моркву, петрушку, мнуого цібулі. Ой, якоє то било об’єдєніє. Там в риціе било мнуого риби, то часто єї варилі.

Тімошка: А чом віете тепер не варите, то ж у нас в риціе тоже є риба. Я налапаю, хочу попробуваті тую уху.

Маті: Знаєш, што я не хочу, штоби ти ходів на рику.

Тімошка: Мамо, а віете знов своє.

Маті: Як тогди би мене послухав і не купався в зімнуй водіе, то бив би здорови. А так бач, як тебе окаліечило. Слава Богу, хоть вижив…

Тімошка: Мамо, я не раз купався в зімнуй водіе і било добре. А тогди так сталось і я вже з тим погодівся. То ж віете самі говорилі, што такая воля Божа і не треба боятісь, бо Буог дасть нам сілу тоє пережиті. І я научився житі зо своїм каліецтвом. Віете потіешувалі мене і говорилі, што хто гора не бачив, тон щастя не пойме. Просілі, штоби я за всьо благодарив Бога і за тоє, што зостався в живих.

Маті: Ну, так говорила. І ти тоє, што я говорила, запоментав? 

Тімошка: Так, запоментав. Як я знав, што мене Буог любіт такім, якім я є, то мніе било льокш житі, наветь тогди, як з мене сміялісь і мніе било обідно. Я всьо просів Бога, штоби уміеті всьо робіті так, як всіе хлопці. І научився. Не виходіло, то затіскав зуби і даліей пробував, покуоль не вишло. Я чув, што мніе Буог помагає. І всьо поментав, што віете говорилі, ву всюм воля Божа, а моє діело биті добрим чоловіеком.

Маті: Статі добрим чоловіеком то велікі труд. Ой, Тімошка, якій ти в мене молодєц. То ж ти робіш всьо не гуорш, як інши господарие. Ти і ореш, і молотіш, і рубаєш дрова — і всьо научився робіті ліевою рукою. Такій ти в мене славни господар. А мальоваті ніхто не вміеє так, як ти. Коб ще тобіе Буог добру жуонку дав, бо говорат, што добра жуонка туолько од Бога.

Тімошка: Мамо, знов начинаєте. Хто мене, каліеку, схоче?

Маті: Як батько би жив, як ми билі би богати, то і жуонку би хутко найшов. Хороши дівченята, но без посагу, шлі за старих, за вдовцюов з дітьмі, но богатих. Хотіелі биті господинямі. Хлопці часто любілі одну, а женілісь з тею, которуй батько корову в посагові давав. А ще як в сундукові било мнуого добра, то вже ліепшої жуонкі ни треба било. Не дівілісь тогди, якая вона: чи паскудна, чи хороша, чи здорова, чи хвора… 

Тімошка (говорит зо злуостьою): Добре, што ми не богати, я би не хотіев такої жуонкі, котора мене би не любіла, не шановала, но би бачила моє богатство і моє каліецтво. Дядько Юрек казав, штоб я женівся не на туой, што за мене пуойде, бо другого вихода не має, но на такуой, што люб’ю і вона мене любіт. А тая, што я люб’ю, нех буде щасліва з тим, которого вона любіт. Мніе і так добре, як є. Жуонка, якая-небудь, аби била, мніе не потриебна.

Маті: Ой, Тімошка… Того ніхто не знає, як лєпі — чи любіті, чи не любіті, а потум привикнуті і житі добре. Влюбітісь льогко, но житє в сім’їе хороше прожиті, треба добре постаратісь. І потерпіеті приходіться, і прощаті научитісь треба, і вступітісь, колі наветь правда по твоюой стороніе. І житє всяк укладається. Можна хутко влюбітісь, а ще хучией розлюбітісь. І люде міняються. Не даром говорат: Всіе дівчата хороши, скуоль злиє жункі беруться? (Маті пудиходіт до стола і дівіться, што намальовав син). О бач, якую ти красавіцу намальовав. Ну, тая і не постариеє, і злая не буде, і сваритісь не буде, но всьо буде усміхатісь. Як ти хороше намальовав! 

Тімошка: І мніе подобається. Дайте, сховаю, сусіед іде. Не хочу, штоб вуон обачив.

Сцена 2

Сусіед: Што ти, Тімошка, так кричиш, на гуліці тебе чуті. Думаю зайду, обачу, як проживаєте.

Маті: Я глухая, то вуон голосно говорит. А ми вспомінаєм, як билі в Росії, як ворочалісь додому. Мніе тоє нініка приснілось і так розказую Тімошці, што ми прожилі. То ж і ти там бив, тоже муог би мнуого розказаті Тімошці.

Сусіед: Я вже мало поментаю. Стариє люде мнуого знают, а ще буольш забивают.

Маті: Такого не забудеш.

Сусіед: Ну, я тепер знаю, што непотриебно утікалі перед ніемцямі. Тиє, што осталісь, то не страдалі так я ми. Добре, што хоть вижилі. Но того тогди ми не зналі, як лєпі зробіті. Наговорилі нам, налякалі, то утікалі і тоє, што нажилі, мусілі оставіті. А як вернулісь, то всьо било заросше зіельом і беруозкамі. Знов треба било всьо наживаті. Било тяжко, а як троху розжилісь, то друга вуйна пришла. І знов боялісь, што з намі буде.

Маті: Ми тіешилісь, што у нас своя хата, бо як вернулісь, то жилі з сім’єю мужика, а потум побудовалісь бліжей Нурця. А тут ніемці сказалі всіе будинкі з кольонії переносіті до села і нас пересунулі бліжей Дубна. Одна вуйна забрала мніе мужика, а друга сина. 

Сусіед: Параська, што ти говориш! То ж твуой Володя живе!

Маті: То ж живе, алє як в вуйну рускі намовілі дубенськіх хлопці до копальні, і мого Володю, то буольш його не бачила і не знаю, чи перед смертю обачу. Некотори хлопці вернулісь, а вуон ніе. Утікав додому, алє злапалі його і посаділі до тюрми. Ой, куолько я поплакала, переживала і всьо молілась, штоб вернувся додому. Не вернувся, но тепер там не сам. Має жуонку і діеті. Тепер я спокуйніейша. Давно вже пісьма од його не било. А може тон сон на пісьмо?

Тімошка: О, бачите, лістонош іде. Може пісьмо од Володі принесе.

Сцена 3 

Лістонош: Dzień dobry. List z ZSRR wam przyniosłem. Kogo tam macie?

Маті: Муой син, оно што його згадувалі. Тімошка, хучией читай. Што вуон там піше?

Лістонош: To wy czytajcie, a ja uciekam szybko do domu, bo będzie zamieć. Do widzenia..

Сцена 4

Тімошка: Возьміете, Володя карточку прислав. Ціела сім’я — Володя, Єлізавєта, Ґєна і Женя.

Маті: Шкода, што слабо бачу. Добре, што карточка буольша, то лєпі відно. Якіє вони всіе хороши. Бачу, што Володя щасліви, што має такую сім’ю. Відно, што любіт діеті. Старши подобни до Володі, молодши до матери.

Сусіед: Тімошка, дівісь — маті каже, што слабо бачит, а вже всьо з карточкі знає про Володю. Так говорат, што стариє люде бачат гуорш, но буольш.

Маті: Я ще й маті, тому тоже бачу буольш. Кажда маті бачит своїе діеті і очима, і серцьом, і душою. Тімошка, а што Володя піше? Чом нічого не говориш? 

Тімошка: Ну, я задівівся на карточку. Піше, што всьо добре, ліетом хоче приїехаті. 

Маті: Слава Богу, може ще поживу і обачу мого сина, невіестку, внукі.

Тімошка: Я Вам нарисую велікі портрет з теї карточкі. Повіешу на стініе і віете штодень будете дівітісь.

Сусіед: Покажиете мніе карточку. Ну, хороша сім’я. І ти, Тімошка, можеш їх нарисоваті так, як на фотографії? Ну, ти молодєц. І ліевою рукою. Бач, ти вміеєш робіті тоє, што всіе, но ніхто так не нарисує як ти. Ти можеш житі з рисованя портретув.

Маті: То ж я тоже йому так кажу. Вуон мене нарисовав, то так, як на фотографії виглядаю.

Тімошка: Я люб’ю рисоваті. Як рисую, то мніе буольш нічого до щастя не треба.

Сусіед: Зашов на хвіліну і засідіевся. Треба йті вправлятісь. Мусіт начинається завіейка.

Маті: Ну, ми тоже ідем, но ще раз гляну на карточку. А як вправімся, то ти, Тімошка, прочитаєш ще для мене пісьмо. Я хочу кажде слово Володіне вчуті. 

Всіе виходят вправлятісь.

Акт ІІ

Сцена 1

Свято — Юрія. Тімошка сідіт под берозою і малює. До плоту пудиходят діеті і заглядают на пудворок.

Діеті: Дзєнь добри. Можна до вас зайті? 

Тімошка: Заходьте, я люб’ю, як до мене приходят діеті.

Дітя 1: А што віете рисуєте? О… бачу, коня.

Тімошка: Рисую свого гнядого, на паметку. Хочу його продаті, бо вже слабий до роботи. Но то бив добри куонь і я його любів. 

Діеті: Віете його не бачите, а рисуєте.

Тімошка: Вуон в мене в головіе.

Діеті: Ой, віете жартуєте з нас. Як куонь в головіе?

Тімошка: То ж вуон не вуйшов до моєї голови як до хліва. Вуон у мене в головіе, як фотографія. Я ж на його дівівся кілька ліет і запоментав його очи, гриву, як вуон тягне плуг, як біжит, як пасеться на смугові. Моя голова як апарат фотографічни, робіт фотографії того, што я бачу. А чим буольш приглядаєшся, тим буольш бачиш. І ще важне, як дівішся. Як штось любіш, то інакш бачиш ніж тогди, колі ти не заінтересовани тим, а ще інакш, колі ти того не любіш. Я найперш всьо собіе в головіе «рисую» — тоє, што хочу потум нарисоваті на картці. І в мене в головіе такіх рисункув мнуого. А віете што хочете нарисоваті?

Дітя 1: Я хочу бусла.

Дітя 2: А я хочу зайця. Но ми не вміеєм рисоваті.

Тімошка: То попробуйте. Не буойтесь, што вам не вийде зразу хороше. Буойтесь того, што не попробувалі. І треба думаті, што вийде — тогди вийде, а як на початкові говориш, што не вийде, то так і буде. Придіете до мене в недіелю, то попробуєм мальоваті тоє, што хочете. Главне, што хочете. Возьміете карткі, кредкі. Добре?

Діеті: Добре, придем. А што віете найлєпі любіте рисоваті?

Тімошка: Красоту. Я люб’ю рисоваті красоту. А вона всюди.

Діеті: Красота всюди? Ми єї не бачим. 

Тімошка: А чи ж тая бероза не красота? Зельона весною, жовта осеньою, біела в снігові зімою, а і чорни голі по свойому хороши, а як чудєсно виглядают покрити шроном, чи як покрити росою і сонцє подсвіетлює берозу. Тогди роса бліщит як діаменти. А як берозу зімою обсіедут пташкі, то виглядає як юолка з бомбкамі. Я дів’юсь на тую берозу і колі сонцє свіетіт, і колі дощ падає, і віетьор махає голямі. І туолько одна бероза, а як мнуого рисункув в моюой головіе.

Дітя 1: А ми ніколі так на берозу не дівілісь. А де ще красота? Покажиете нам?

Тімошка: Ой, я бачу, што віете щасліви діеті і не мусіте шукаті красоти. Як мніе сумно, як мніе боліт душа, я прислуховуюся природі і тут шукаю радості, і тут бачу красоту. Буог дав тую красоту всіем, но не всіе єї бачат. А для мене, штоби биті щаслівим, хватіт подівітісь на природу. А подівіетесь на небо. Нініка воне сінє і біели хмари. Но тон сіні разни і біели разни. А якоє небо, колі сонцє заходіт, а якоє, колі сонцє сходіт! А радуга на небі, а вечером зуркі! Я могу годінамі на їх дівітісь і з їмі говориті. Тую красоту не льогко нарисоваті кредкамі, туолько кольорув нема. 

Діеті: То ми вам буольш дамо кредок, у нас троху інши кольори.

Тімошка: Ну, дякую вам, всьоровно кредкі не докажут того, што фарби, бо їх можна мішаті і лєпі добраті кольор. Я люб’ю і карандашом рисоваті, но для мене важни кольор на моїх рисунках. Як я учився в Любліні, то бачив, як мальовалі фарбамі. І сам троху пробував. І я би хотіев мальоваті фарбамі. 

Діеті: То віете училісь у Любліні? 

Тімошка: Кілька міесяці. То било по вуйніе. Я бив вже старши каваліер, тут маті сама на господарці била, треба било помагаті і мніе хотіелось додому. Вернувся додому, но троху обачив, як малюют артисти.

Діеті: То шкода, што так мало училісь, може билі би славни, як би буольш научилісь. О, циганка іде. Утікаєм. Ми боїмося цигануов.

Тімошка: Не буойтесь, нема чого боятісь. Такіє сами люде як ми. 

Сцена 2

Циганка: Widzę, że dzieci uciekły, kiedy mnie zobaczyły.

Тімошка: Czasami jak i mnie widzą, to uciekają.

Циганка: Bo i dzieci, i dorośli boją się tego co nieznane im. Wszystko co dla nich inne, myślą, że gorsze. My tego nie zmienimy. Ale też nie możemy poddawać się większości, bo kto nie będzie wilkiem, tego zjedzą wilki. Ale widzę, kochaneńki, że ty ciągle coś malujesz. Powiem ci, co cię czeka. Cyganka wszystko wie, cyganka prawdę ci powie.

Тімошка: A cóż może czekać takiego kalekę jak ja, zresztą, nie mam pieniędzy.

Циганка: Powróżę ci bez pieniędzy, bo ty dobry człowiek. W ubiegłym roku poznałam ciebie. A ty, co sam możesz zrobić dla siebie, to przezwyciężyć negatywne myślenie o sobie, bo nic tak nie dobija człowieka, jak jego własne negatywne myśli. Musisz być silny, bo czeka cię inne życie. Wyjedziesz stąd, będziesz sławny. Będziesz robić to co lubisz najbardziej, będziesz malować i to ci przyniesie sławę.

Тімошка: To niemożliwe. Ja, kaleka, sławny?

Циганка: Niemożliwe to tylko głośne słowo, za które chowają się mali ludzie. A ty przecież jesteś wielki, mimo kalectwa nie poddajesz się, pracujesz, malujesz, umiesz cieszyć się życiem, kochasz wszystko co cię otacza. Kochasz ludzi. Pokochaj jeszcze siebie. O, widzę matka idzie, nie chce, żebyś ze mną rozmawiał. Pamiętaj, co ci powiedziałam. Pokochaj siebie. Będziesz sławny. Będziesz sławny….

Циганка одиходіт і весьоло пудспіевує. 

Сцена 3

Пудбігає маті.

Тімошка: Мамо, я буду славни.

Маті: А то тобіе циганка голову морочила? Не слухай ти єї, всьо што вони говорат, то брехня.

Тімошка: А може вона правду сказала, я юой віеру. Може ще буду мальоваті як Матейко (Сміється).

Маті: Бодай тебе конци не бралі (Вона часто уживала теї поговуоркі). Вуон буде мальоваті як Матейко? (Тоже сміється).

Тімошка: Ну, не так як Матейко. Матейко одін може биті. Я буду мальоваті по-свойому, но буду славни.

Маті: Дай Буог, штоби ти уміев мальоваті так хороше і люде хотіелі куповаті твоїе малюнкі, а ти муог за тоє прожиті. Тімошка, што ти так задумався, чуєш, што до тебе говору?

Тімошка: Я хочу передуматі всьо, што вона сказала.

Маті: Ну бач, а вуон своє. Туолько ти нікому про тоє не говори, а то люде будут з тебе сміятісь. О, хлопці ідут. Поментай, не говори їм, нікому не говори, што тобіе сказала циганка. Чуєш, што тобіе кажу?

Тімошка: Чую. Нікому не скажу.

Маті: Хватіт луонської біди з циганамі. Ліепш не міей з їмі діела. Я іду до сусіедкі посідіеті.

Сцена 4

Пудиходят хлопці.

Хлопець 1: Про якую біду говорите?

Маті: Про цигануов. Кажу йому, штоби не брав їх буольш до хати. Лоні взяв собіе на біду.

Хлопець 2: А, то про тиє діеті, што собіе сукіерою пальці одрубалі? Ну, діеті браті буольш не треба, но такую циганку, як ми бачилі, чом ніе!

Маті: А бодай вас конци не бралі, самі бериете, колі вам сподобалась. А ти, Тімошка, не міей з циганамі діела. І поментай, што тобіе казала.

Сцена 5

Маті одиходіт, хлопці сядают на травіе.

Хлопець 1: А то вже приїехалі цигани? Не казала циганка, докуоль будут? Тімошка, што ти так задумався? 

Тімошка: А, нічого. Будем граті в карти?

Хлопець 2: Ну, ще раз в дурня заграєм, бо вже начинают на рогулькі збіратісь. 

Казав Павлік, што гармонію возьме. То ще може потанцюєм. Тімошка затанцюєш польку? Ти так любіш танцьоваті. Тімошка —  чуєш?! Што ти так знов задумався?

Тімошка: Затанцюю, а граті в карти не буду. Грайте самі. Я подів’юсь, як віете граєте.

Хлопець 3: То што ти так без діела будеш сідіеті? Нарисуй нас, як граєм в карти.

Хлопець 2: А може покажеш нам рисункі з бабамі. Чув, што є на што подівітісь.

Тімошка: Другім разом покажу. А вас попробую нарисоваті.

Хлопець 1: О, чуєте, вже зачалі співаті. І Павлік на гармонії грає. Кунчаєм.

Хлопці кунчают граті, пудспіевуют піесню, котору чуют.

Хлопець 2: Тімошка, ідем. О! Бачите, нашкіцовав нас. Як хутко. 

Тімошка: Іду. Вечером куончу рисоваті.

Хлопець 2: Так з паметі нас нарисуєш?

Тімошка: То ж не перши раз вас бачу, вже в головіе вас нарисовав.

Хлопці з подівом махают головамі і йдут в сторону лавочкі, помагают співаті «Розпрагайте хлопці коні».

Хлопець 2: Штось хмуриться. Чуєте? Мусіт гриміт.

Хлопець 1: Може боком пуойде.

Сцена 6

Хлопці пудиходят до лавочкі і вітаються. Кунчают разом співаті піесню. 

Хлопець 2: Павлік, заграй польку. Треба Тімошку розвеселіті, а то вуон нініка якійсь не свуой.

Павлік: Сказано — здєлано! Танцюйте. 

Павлік грає польку, а молодиє добіраються в пари і танцюют.

Хлопець 3: Алє ляснуло! І то десь блізько.

Чуті крикі: Пожааар! Тімооошка, твоя хата горит!

Всіе бігут в сторону пожару.

Акт ІІІ

Сцена 1

Дуом сусіедув. Господар, господиня, дочка, бабця. Входіт Тімошка.

Тімошка: Іду до вас нагриетіся, бо в мене в хаті чуть як не на дворие. Вода в відрові замерзла. 

Бабця: А чом же ти не паліш, то ж в ліесі живеш і дров не маєш? Ще не оно вода, а сам колі замерзнеш.

Тімошка: Маю дрова, но вчора слабо напалів, бо мальовав і забив пудложиті. Погасло. А другі раз не розпалював. Нініка встав і зразу розпалів. Вже піеч тепла, но ще хата не нагриелась.

Бабця: А снядав ти вже? Мусіт не снядав, оно закурив… Усміхаєшся, мусіт правда. Влію тобіе параного молока, ще тепле. І піруог маєм.

Тімошка: Піруог вже давно їев. Як маті жила, то зімою в стовбцьові часто пекла. А тепер купую булку в склєпі, но то не тон смак.

Бабця: Пока маті жила, то тебе глєдіела і ти бив господар. А тепер ходіш голодни, но ціели час, господарку продав. І што даліей буде?

Тімошка: Я вже даліей не дам ради господариті. Троху пудийду і вже задихаюся, кашляю. Колісь, як міев сілу, то господарив. Годовав і свіні, і овечкі, і корови, і коня міев. А тепер всьо продав і живу з того. А што даліей буде, не знаю. 

Бабця: Параська всьо переживала, як ти будеш житі, колі єї не стане. Тіешилась, што Володю перед смертю обачила і його жуонку, і внука старшого, што скуора знята з Володі. Молодшого внука не взялі. Привезлі оно мнуого фотографій. Ой, як вона тіешилась, што їх обачила.

Господиня: А як тебе хвалілі, Володя з жуонкою, што ти так добре малюєш. Тімошка, а што то за рисункі тут лєжат?

Тімошка: А то для дядька Юрка ікона Ґєорґія Побєдоносца. Дядько просів, штоби йому намальоваті. А подівіетесь, кого я намальовав? Познаєте?

Господиня показує портрет мужчини.

Всіе: То Юозік з Нурця.

Господиня: Ну ж ти хороше його нарисовав. А нас нарисуєш? А може й ікону. Заплатім тобіе.

Тімошка: Чом не нарисую? Нарисую. То для мене радость рисоваті.

Дочка: А розкажете казку про гуся? Мніе не розказувалі, а казалі, што вона сміешна.

Тімошка: Ну, розкажу, тобіе казку про гуся.

Дочка: Я слухаю вас.

Тімошка: А то вже казка вся.

Внучка: Віете вміеєте жартоваті! То ще нарисуйте гуся. Я принесу вам кредкі і картку. Я не вміею так хороше нарисоваті як віете. В мене такого дару нема.

Тімошка: Ну, дар може на початку троху помагає, но найважніейше, штоби любіті рисоваті і пробуваті рисоваті дотуоль, покуоль не вийде як хочеш. Треба терпліво ждаті, пока вийде хороше. На початок, штоби виробіті руку, дівісь на картінкі в кніжці і рисуй. 

Сцена 2

Вбігає сусіедка.

Сусіедка: Тімошка, ти тут, тебе шукают уженднікі. Ждут тебе коло хати.

Тімошка: Чого вони хочут?

Сусіедка: Не знаю. Пришлі до нас і питалі, чи не віедаєм, де ти. Я сказала, што пошукаю тебе.

Тімошка: То іду обачу, што вони хочут.

Господар: То і я іду з тобою.

Сцена 3

Сусіедка: Тиє уженднікі приїехалі по Тімошку. Хочут його забраті, казалі — до Дому Помоци в Сувалках. Я вже нічого Тімошці не казала. Нех самі йому скажут. А може треба било його сховаті.

Бабця: Всьоровно його би забралі, другім разом. Не знаю, што ліепше для його. Гроши кунчаються, ходіт голодни, кашляє. Там хоч накорм’ят, поживе в тепліе, в чистотіе. Пудліечат його.

Господиня: У нас тоже би не пропав. Люде його би прокормілі, з голоду вмерті б не далі. Такоє велікє Дубно. Стариє люде казалі — помагаєш комусь, помагаєш собіе. Колісь ходілі по селах діди і люде бралі на зіму до себе незнакомих і щиталі ласкою од Бога, могчи помагаті біедним. Мніе його шкода. Бачите, з Любліна утюок, хоч тогди ще молодий бив. А чи там йому буде добре?

Сусіедка: О, вже тон самоход поїехав. Мусіт забралі Тімошку.

Господиня: Муой вже ворочається, Тімошкі нема.

Сцена 4

Входіт господар.

Господиня: Што ти такій похмурни? Што — ти плакав?

Господар: Забралі Тімошку. Мніе плакаті хотіелось, як вуон, біедни, не хотіев наветь слухаті, што там буде добре. Но потум сказалі, што пудліечат і вуон вернеться додому. І тогди вже погодівся.

Сусіедка: Пудманулі його. Вже є купець з Ботькув на хату і клуню. Ґміна тоє продає. Ну, панство не буде даром там триматі, як можна штось взяті.

Господар: Казалі, што буде міеті перепусткі, што приїеде до Дубна. Тогди Тімошка зробівся спокуйніейши.

Господиня: А взяв што-небудь з дому?

Господар: Штось вкладав до торби, то викладав, рукі йому траслісь. Бив такій непорадни, як дітя. Я йому троху помагав. Казав, што напіше пісьмо. А віете чого всіе плачете?

Господиня: А чом тобіе хотіелось плакаті?

Бабця: Ну всьо, плач нічого не поможе. Нічого вже не зробім. Я віеру, што то промисл Божи. Нема того кєпського, штоби на добре не вишло. Буде добре. Мусіт биті добре. 

Сусіедка: Кому што суджане, тоє буде. Всіе ми то плачем, то сміємся, то нарикаєм, то тіешимся і так наше житє проходіт. Нема нічого на все.

Господиня: Оставів рисункі. Треба занесті до Нурця, до дядька Юрка і сказаті, што Тімошку забралі.

Господар: Я занесу і всьо розкажу. Будемо ждаті пісьма, а може хто поїеде одвіедаті його? Там недалєко, в пеґеерах, є дубенські люде. Маю надіею, што і вуон до нас приїеде на перепустку. Час покаже. Ну, а нас не вспіев нарисоваті.

Дочка (розжаляна): А для мене гуся…

Епільог

На сцені стоїт параван, котори закриває шпітальне луожко. На початку воне пудсвіетляне і відно через матеріал паравану луожко, дохтора і медсестру. Свіетло гасне і од сторони відовні на матеріалові паравну висвіетлюються образи Тімошкі. Потум знов запалюється свіетло з другої сторони і вже сцена на могілках. Чуті голос актора, котори грав Тімошку.

Голос: Што то? То я — на тому луожкові? Я бачу себе? Медсестра, дохтор. Штось говорат — «Data śmierci 10.08.1985 roku. Miejsce śmierci – Węgorzewo». — То про мене говорат. Чую піесню, што колісь маті співала «Вилєтіла душа з тіела…». То моя душа вилєтіла. Де будут спочиваті моїе кості? Я всьо казав, што хочу биті поховани на могілках в Дубні.

11 ліет мінуло, як мене обманом забралі з моєї хати до Дому Помоци Сполечней в Сувалках. Я не понімав, чом я там нашовся. Што я там буду робіті серед хворих, ще і психічно хворих, старих люді? Я не хотіев годітіся з такім житьом. Но я віерив, што Буог мене не оставіт. І я не помилівся. На моюой новуй дорозі появілісь добри люде, котори змінілі моє житє на ліепше.

Муой дохтор завюоз мене до осьродка культури до пані Ядвіґі Блащик-Юрконіс. Вона зачала зо мною працьоваті. З початку не зусіем мене понімала, но бачила, што я хочу і житі, і мальоваті по-свойому. Тогди дала мніе волю і я мальовав, што мніе душа пудказувала. Пані Ядвіґа говорила зо мною, я казав, што хочу намальоваті і тогди вона показувала, як лєпі тоє зробіті. 

Я переносів на полотно, што било в моюой головіе, в моюом серцьові, всьо, што любів і чого мніе браковало. Мальовав я дуом, церкву, дубенськіх люді. Мальовав, як ми працьовалі, як святковалі, весіля, похорони. І хоть моя душа сумовала за Дубном, за людьмі, колі я всьо тоє мальовав, я бив щасліви.

Потум мальовав і люді з Сувалк, і тих хворих, з которимі жив і їх полюбів. Я понімав їх, то ж вони страдалі, так як я. Но я муог про своє горе забиті, колі мальовав. Не все мніе виходіло, так як я хотіев, і я бив тогди злуосни, но злуость давала мніе буольш сіли і я дотуоль пробував, покуоль мніе не вишло так, як я придумав. Мальованє било найліепшим лікарством для моєї душие і тіела.

Чи я здобив славу, як казала циганка? Не знаю. Но знаю, што людям подобалісь моїе образи. Куповалі туристи з Пуольщи і з-за граніці, люде з Сувалк і Венґожева, де я на кунець жив. Билі моїе образи на виставах, доставав нагороди. Хвалілі мене. Алє чи то слава, як казала циганка?

Зараз, як маті говорила — ліепш кості зложиті на родіні, чим славу здобиті на чужиніе. А може, можна і одне, і другє?

О, копают могілу. То для мене? Муой опєкун каже, што гліна, показує другє міесцє. Вже викопалі, алє то не дубенські могілкі. Я хотіев в Дубні, коло матери, коло дядькуов, коло дубенськіх люді.

А хто то біжит, махає рукамі і кричит: «Ніе! Ніе!»…? То Алєксандер, муой свояк. Не дає там мене ховаті. Тепер вже знаю, што зробіт так, як ми договорилісь. Будут моїе кості лєжаті на дубенськіх могілках. Поховают мене так, як всіех люді в селіе.

На екрані фотографія могіли Тімошкі і його матери.

Кунець. 

***

Перше місце в категорії “Драма” Підляського літературного конкурсу “Пішемо по-свойому”.

***

Конкурс відбувся як одна із трьох дій публічного завдання «Промоція української мови та культури Підляшшя», що фінансується Національним інститутом свободи – Центром розвитку громадянського суспільства із коштів Урядової програми Фонд громадських ініціатив NOWEFIO на 2021-2030 роки.