«Мрут і нам дорогу трут» Смерть у фольклорній традиції ґміни Чижі, ч. ІI

Коли людина помирала, близькі мили її тіло та одягали. Старіші люди часто заздалегідь готували собі одяг («одежа на смерть»). Миття та одягання небіжчика у селах ґміни Чижі це: «нараджуванє покойніка» («нарадіті покойніка»).

Якщо були проблеми, щоб одягнути померлого, близькі просили його про допомогу: «говорат – дай руку, дай ногу до покойніка. Нормальнє до покойніка говорат». Жителі сіл у ґміні Чижі підкреслюють, що після такого прохання набагато легше одягнути померлого. Роблять так досі в похоронних будинках і лікарнях, де часто працюють люди родом з підляських сіл.

Воду, якою обмивають тіло померлого, виливали або використовували для магічних дій: «Коб даті комусь напітіся, то не буде піті гориелкі».

Наряджене тіло клали на лаві «на покуті». Коли вже була готова труна, клали туди небіжчика, завжди ногами в бік дверей.

Труни робив місцевий столяр: «Зробіт і тогди ляже сам, приміерит».

У руки покійника вкладають свічку та іконку: «Покойнікові в рукі свіечку давалося. Для мужчини Спасітєля, а для баби – Матєр Божу».

Коло голови клали свячене зілля – у Чижах освячене на Яна, у Клениках – на Спліенє (Успіння Пресвятої Богородиці): «Зіелє, што светіться на Яна – і рум’юн, переляк, гримуотнік, дзюравєц, палинь. Як голова, то по обох боках голови. Діеліться на половіну і по обапул кладеться».

Ноги померлого зв’язували спеціальною мотузкою. Бувало, що цей шнурок використовували для магічних обрядів. «Для покойніка усе ж звезуют ногі і кажут, як тею страпкою, што звезувалось ногі, як хлопець до діевчини ходіт, ну то вже як привежут єю, то вже їїе не покіне. Як хлопець, што не хоче діевчину взяті, то коб взяв».

При небіжчику запалювали свічку та читали Псалтир. У залежності від села, приходили тоді найближчі або всі жителі. «Як в якуом селіе. У Чижуов ішлі хто там десь причуопни – чи сусіеде чи своїе, колісь по полі сусіеде билі, то вже тиї ішлі. А в Збучие чи Старум Березові то йдут усіе і як виводят покойніка, то пуд крижикі усіе, хто но може, ідут усіе прощатіся».

Ті, які приходили в хату небіжчика, вітаються словами «Слава Ісусу Христу». Як підкреслюють жителі сіл у ґміні Чижі, спершу слід помолитися при померлому та згодом з усіма привітатися.

Якщо хтось боїться померлого, повинен спершу глянути на його ноги, згодом на обличчя.

Традицією в обстежуваних селах є частувати всіх, які зайдуть у хату попрощатися з померлим: «Частується. Все частовалі. Накрают м’яса і хліеба, а вже послі сталі канапкі робіті. А вже тепер канапкі не тоє, оно овоце, тіесто, цукєркі. А як в церкві лєжит, то не можна».

Жителі сіл у ґміні Чижі згадують, що ще кількадесят років тому були популярними спеціальні голосіння за померлим. Підкреслюють також, що у минулому забороняли плакати за померлими дітьми.

Коли тіло лежить на покуті, місцеві співачки виконують різні набожні пісні. Співають їх церковнослов’янською та російською мовами, а також місцевою говіркою. Колись співали лише спеціальні похоронні пісні. Популярною на Підляшші була, зокрема, пісня «Кажут люде, што я умру, а я хочу житі».

Підляшани дуже бояться негативного впливу померлих на живих, тому й популярними є магічні дії, які мають перешкодити небіжчику забрати когось із сім’ї з собою. Тому й заслоняють усі дзеркала та затримують годинники. Так є й донині.

З другого боку – люди вірять у те, що в певних ситуаціях контакт з померлим або його речами може статися запорукою здоров’я, щастя і багатства.

Люди, в яких були різні рани, шрами тощо, просили небіжчика забрати їх на потойбіччя. Брали тоді мізинець померлого та доторкали їм місця, де була якась рана. Бувало, що для різних магічних дій вкладали якісь речі в труну (напр. горілку), нерідко не говорячи про це родині померлого.

Цікаво, що люди вірили в магічну силу шнурка, на якому повісився односельчанин. Бувало, що господарі забирали шнурок вішальника, та навіть ділилися з іншими, що мало принести їм успіх у господарстві та багатство.