Місяць: Березень 2021

«Кобзар» Тараса Шевченка був книжкою, яка потрапила також на північно-західні узбережжя українського мовного простору, тобто на землі між річками Нарва та Буг. Книжки з віршами поета з’явилися тут ще до Першої світової війни, а також у міжвоєнний період. Навіть сьогодні мешканці Підляшшя знаходять на горищах старих сільських хат колишні примірники «Кобзаря» …

Однак найбільшою популярністю творчість Шевченка тішилася на Підляшші дякуючи пісням на слова його віршів. Вони потрапляли на підляську землю ще, мабуть, до біженства. Їх трактували як народні твори, зовсім непов’язані з центральною постаттю української літератури. Як помітив співак, любитель українського фольклору та творів Тараса Шевченка, курп за походженням, Збіґнєв Насядько з Білостока: Я співак, і я стикався з поезією Шевченка завдяки пісням. Коли я приїхав на Підляшшя, я був здивований тим, що люди співають ці пісні тут і ставляться до них як до народних. Одного разу я знайшов працю із фольклором Черемхи, видану Інститутом полоністики у Вроцлаві. Там були пісні та приспівки, начебто перенесені з «Кобзаря». Я не знаю, чи збирав їх Шевченко в Черемсі, чи люди з околиць Черемхи читали «Кобзаря».

Пісні Тараса Шевченка на Підляшші сьогодні належать до дещо призабутого репертуару, однак вони тут виконувалися, про що засвідчують місцеві співаки. Найпопулярнішою з них, хоча зараз вона рідко звучить на будь-яких оглядах, фестивалях чи конкурсах, є пісня Летить балка через балку. Пісня, походження якої деякі дослідники приписують легендарній співачці Марусі Чурай, є так насправді фрагментом з першого варіанту поеми Мар’яна-черниця. На Підляшші її співали, серед інших у Черемсі-Селі, Добриводі, Орішкові, Грегоровцях, також є відомий білоруський варіант цієї пісні.

Потрапивши на Підляшшя, пісня на слова Шевченка стала жити своїм власним життям, звідси її різні варіанти в різних селах. Перш за все, підляські співаки почали замінювати незрозуміле слово балка, різними іншими словами, найпопулярнішим з яких, через звукову схожість, було слово Байкал (Лєтит балка через Байкал).

На Підляшші співали також пісню, яка й досі є неформальним українським гімном, тобто Реве та стогне Дніпр широкий.

Про те, що цю пісню виконували між Бугом і Нарвою, розглядаючи її як частину фольклорного багатства регіону, згадували, наприклад, співачки з Орішкова, підкреслюючи, що так як Летить галка…, це твір давнього походження. На жаль, пізніше завмерла традиція виконування в народі цього твору, тому важко його знайти в репертуарі фольклорних колективів з Підляшшя чи навіть у співаниках народних пісень.

У своїй творчості Шевченко дуже часто використовував мотиви, теми, образи та поетичні прийоми, характерні для українських народних пісень. Тому й враження, що більшість його творів близька пісням, співаним також на Підляшші. Іноді поет використовував у своїх віршах прямі цитати з народних пісень, або створював фрази в пісенному стилі, схожі на фрази з пісні, наприклад, пливе човен води повен; могила з буйним вітром у степу говорила; ой одна, я одна, як билинонька в полі; як той явор над водою; із-за гаю сонце сходить; кличе мати вечеряти, а дочка не чує; защебече соловейко в лузі на калині.

Для людини, знайомої з підляським фольклором, ці цитати звучать знайомо, оскільки ми можемо знайти їх у різних варіантах у підляських піснях, наприклад, від слів Ой сама, я сама, як билінонька в полі починається підляська народна пісня, написана в селі Білки в гміні Милейчичі, подібне порівняння (Я одненька як билінка) знайдемо у пісні з Орішкова. З іншого боку, Пливе човен води повен – це початкові слова іншої підляської пісні, записаної у Дашах. Таких прикладів знайдемо набагато більше. Отже, кожен підляшук, який знає свою рідну говірку та місцевий фольклор, знайде в поезії Шевченка частинку свого рідного.

Фото: Вікіпедія: Пам’ятник Шевченку (Варшава), відкритий 2002 року

Людмила Лабович

Цього року українці у всьому світі святкують 207-і роковини від дня народження Тараса Шевченка та 160-і від дня його смерті. То центральна постать українського літературного процесу XIX століття, творчість якої мала вирішальне значення у створенні та розвитку сучасної української літератури, а також формуванні української нації та сучасної національної свідомості.

Наступні покоління українців, також ті, які живуть на національній периферії, наприклад, на території між Бугом та Нарвою, далі читають Шевченка та завдяки цьому відкривають власну національну ідентичність. Діється так тому, що безперечно, мова українського Кобзаря має глибокий зв’язок з народною мовою і творчістю.

Шевченко є не лише духовним батьком відродження української нації, а й батьком сучасної української мови. Він створив її на базі рідних наддніпрянських говірок, але поет багато подорожував Україною, слухав мовлення українців не лише в Центральній Україні, а й на Поліссі та Поділлі, тому він завжди намагався використовувати кілька фонетичних чи морфологічних варіантів та вибирав той, який характерний для ширшого українського мовного простору. Мова, яку він створив, відрізнялася простотою та природністю звучання.

Саме «Кобзар» Тараса Шевченка у другій половині ХІХ століття та на початку ХХ століття часто був єдиною книгою в більшості сільських українських хат, з якої люди вчились читати, а вірші Шевченка часто знали напам’ять.

«Кобзар» також потрапляв на Підляшшя, як у південну, так і в північну частини регіону. Ця поезія стала для багатьох відкриттям, бо завдяки ній чергові покоління несвідомих свого українського національного походження підляшан почали відкривати свою належність до української нації. Так було, наприклад, у випадку Василя Дмитріюка (1890-1973), який родом із села Костомолоти на Південному Підляшші.

Хоча Шевченко заклав основи сучасної української мови, ми можемо знайти в нього архаїчні форми та слова, які сьогодні не є літературною нормою, але збереглися в говірках, зокрема на Підляшші. Це, наприклад, іменники у множині з закінченням –e: бояре, люде (Бо москалі – чужі люде / Згнущаються вами), вельми (вважається архаїзмом, замінений дуже), гоже, нігде, форми імперативу порвіте, окропіте (сьогодні літературна норма порвіть, окропіть), нестягнені форми прикметників та займенників, такі як добрії, вечірняя, тії, поруч із стягненими формами (чужі, широке, мудру), старші дієслівні форми з суфіксом –ова-, також характерні для говірок Підляшшя, наприклад, зимовати, частовати, пановати (поруч із формами з суфіксом –ува-, напр. будувати, які зараз є літературною нормою), старші сей, сім, сього (на сім світі жити) поруч із сучасними це, цей, оце тощо.

Тому донині мешканці Підляшшя, які використовують українські говірки, читають Шевченка так, ніби він народився в одному із сусідніх сіл.

Фото: Вікіпедія

Людмила Лабович

У 1980-х і 1990-х роках багато фольклорних матеріалів із земель між Бугом та Нарвою знайшло своє місце в магістерських роботах студентів кафедри білоруської філології Варшавського університету. Саме тоді з’явилася велика кількість праць, які є результатом теренових досліджень студентів, часто родом із описуваних сіл. У магістерських роботах, писаних під опікою професора Олександра Барщевського, знайшовся цінний фольклорний матеріал, часто вже призабутий. Як правило, праці ці були писані білоруською мовою, та матеріал, записаний українськими говірками, подавався білоруською транскрипцією.

Перелік магістерських робіт, які були захищені на кафедрі білоруської філології Варшавського університету, знайдемо за посиланням:

http://www.ir.uw.edu.pl/biblot/prace%20magisterskie%20KB.html

У списку побачимо й декілька магістерських праць, присвячених фольклорній традиції сіл у ґміні Чижі. Це, між іншими:

1980 р. – Марія Павлючук (Maria Pawluczuk) «Обряди, звичаєвість і фольклор села Камень» (білоруською мовою: «Абрады, звычаёвасць і фальклор вёскі Камэнь»);

1991 р. – Марія Магрук (Maria Magruk) «Фольклор і обрядовість села Чижі» (білоруською мовою: «Фальклор і абраднасць вёскі Чыжы»);

1994 р. – Людмила Дмитрук (Ludmiła Dmitruk) «Обрядовість і фольклор села Курашево» (білоруською мовою: «Абраднасць і фальклор вёскі Курашава»).

***

Матеріали зібрала Людмила Лабович у рамках завдання «Документація і архівація традиційного фольклору ґміни Чижі», що реалізується Підляським науковим інститутом завдяки дотації Міністра внутрішніх справ і адміністрації РП.