Автор: Людмила Лабович

Рівно 230 років тому – 2 вересня 1793 р. у Більську – народився правознавець та історик, Юзеф Ярошевич. Прийшов він на світ у римокатолицькій шляхетській сім’ї міського писаря, Бенедикта. Вищу освіту він здобув у Віленському університеті, який закінчив у 1815 р. зі ступенем магістра прав. Працював викладачем у Кременецькому ліцеї, де був лектором римського та польсько-литовського права. Згодом працював на Юридичному факультеті Віленського університету викладачем місцевого права. У 1827 р. йому присвоєно звання доцента, а наступного року – професора. Після закриття Віленського університету у 1832 р. повернувся до Більська, де інтенсивно займався історичними дослідженнями.

Основний труд Юзефа Ярошевича це історія «Литви», тобто Великого князівства Литовського («Obraz Litwy pod względem jej oświaty i cywilizacyi od czasów najdawniejszych do końca XVIII wieku», частини 1-3, Вільно 1844-1845), в якому чимало уваги присвячено рідному Підляшшю. Крім цього у польських та російських журналах надрукував низку статей про історію регіону та народну культуру українських мешканців Більського повіту.

Як писав про нього український історик з Підляшшя Юрій Гаврилюк, праці Ярошевича мали зв’язок з минулим та культурою рідного Підляшшя: «Після ліквідації університету вчений повернувся до Більська, де продовжував цікавитися минулим, унаслідок чого появилися зокрема перші історичні розвідки про Більськ та Дорогичин – місце коронації Данила Романовича. Він також цікавився етнографією, публікуючи декілька статей про український фольклор Підляшшя та статистично етнографічний огляд Більського повіту. Характеризуючи “племінний” склад населення, вчений стверджував, що всі тутешні русини, з дуже незначними винятками, є грецького віросповідання, а їхня мова найближче споріднена з мовою мешканців Волині».

Цікаві статті, які стосуються звичаїв україномовного населення Підляшшя авторства Юзефа Ярошевича, можна прочитати, зокрема, в книжці «Ruś Podlaska» (Ruś Podlaska. Podlasie w opisach romantyków, wyboru dokonał i opracował Jerzy Hawryluk, Bielsk 1995). Знайшлися там три статті дослідника: «Wiadomość o Kupalnicach na Podlasiu», «Soboty pominalne», «Powiat bielski».

Юзеф Ярошевич помер 1 лютого 1860 року в рідному Більську.

Сьогодні минає 10 років, відколи у Люблині 29 серпня 2013 р. помер Іван Ігнатюк (1928 – 2013), український фольклорист, етнограф, мовознавець, поет, публіцист, організатор українського культурного життя родом з Південного Підляшшя, відомий також як автор численних статей присвячених в основному народній культурі свого рідного краю.
Іван Ігнатюк народився у 1928 році в селі Данці Володавського повіту. У 1947 році закінчив загальноосвітню гімназію у Володаві та заочно – Економічний технікум ім. Феттера в Люблині. З 1953 році місцем його постійного проживання став Люблин, де працював у Воєводському союзі інвалідських кооперативів, а від 1976 року – як керівник Відділу реабілітації та працівничої служби в Кооперативі інвалідів «Об’єднання».
Поруч із професійною працею Іван Ігнатюк займався суспільно-культурною діяльністю. У 1956 році був співорганізатором Українського суспільно-культурного товариства на Люблинщині й у 1956-1957 роках виконував функцію заступника голови Воєводського правління УСКТ в Люблині, у 1969-70 роках – секретаря та в 1970-1975 роках – голови гуртка.
Іван Ігнатюк був організаційним керівником естрадної групи «Троянда», в якій також сам співав. Був членом Українського Товариства в Люблині, Об’єднання українців у Польщі та Союзу українців Підляшшя, а також Люблинського відділення Польського людознавчого товариства.

Ціле своє життя Іван Ігнатюк записував та популяризував народну культуру і мову свого рідного краю, тобто Південного Підляшшя. Упродовж понад півстоліття він записав безліч народних пісень, звичаїв, обрядів, які друкувалися у тижневику «Наше слово», Українському часописі Підляшшя «Над Бугом і Нарвою» та в українських календарях і альманахах. Найбільшою його публікацією в двомісячнику українців Підляшшя був цикл статей присвячених надбужанському весіллю.

У 1970-1980-х рр. з’явилося сім збірок народних пісень записаних дослідником. Багато матеріалів він переказав в Україну.
Іван Ігнатюк включився у літературний рух українського середовища 1980-тих років. Разом з поетом з Більська Іваном Киризюком був ініціатором і редактором видаваного в Люблині і Більську між 1983 та 1988 рр. на правах рукопису «Нашого голосу». Це був літературний альманах неформального поетичного об’єднання «Підляшшя», яке гуртувало навколо української ідеї поетів Холмщини і Підляшшя, у тому числі з міжріччя Нарви і Бугу, та пропагувало українську поезію регіону. Іван Ігнатюк сам також писав вірші, які друкувалися в «Нашому слові», «Нашому голосі», «Українському літературному провулкові». У своїй поезії він повертався до минулого рідної землі. На правах рукопису з’явилися збірки його віршів «Кукання зозуль» (Ляймен 1985) та «Проминання» (Люблин 1986).

Іван Ігнатюк до останніх днів свого життя включався в життя української громади Люблина, брав участь у заходах проводжених у місті та писав на ці теми статті до «Нашого слова» та «Над Бугом і Нарвою». Активно листувався з дослідниками українського фольклору як в Польщі, так і в Україні, передаючи на їхні руки свої фольклорні матеріали та книжки зі своєї багатої книгозбірні.
Іван Ігнатюк цікавився фольклором Південного Підляшшя доволі широко – він досліджував не лише духовну, але й матеріальну культуру свого краю. Упродовж цілого життя зібрав чимало обрядових і ліричних пісень, приказок, прислів’їв і загадок, досліджував дитячий фольклор, цікавився народними способами лікування, забобонами, традиційним будівництвом, підляським одягом. Його численні записи є доказом того, що хоч на Південному Підляшші українців після акції «Вісла» лишилося небагато, то все ж багата народна культура ще жила.

Іван Ігнатюк – дослідник підляського фольклору відомий не лише в Польщі, але й в Україні. Багато своїх матеріалів він передав хоча б до архіву Інституту мистецтва, фольклору і етнології Національної академії наук України в Києві. Його записи доступні зараз не лише в архівних номерах таких часописів, як «Над Бугом і Нарвою», але й в українських виданнях. В електронній бібліотеці українців, що проживають поза межами України (diasporiana.org.ua), знайдемо його десять фольклорних збірок.
Крім етнографічних матеріалів Іван Ігнатюк упродовж свого життя записав також багато мовознавчих текстів. Незадовго до смерті побачила світ його книжка «Українські говірки Південного Підляшшя», яка вийшла друком улітку 2013 р. з ініціативи Товариства любителів музею матеріальної культури Холмщини і Підляшшя в Голі. Уступне слово про автора та його працю на ниві збереження рідної культури і мови та про говірки обстежуваної території написав проф. Михайло Лесів, відомий люблинський мовознавець та славіст.
Іван Ігнатюк помер 29 серпня 2013 р. на 85 році життя.

Людмила Лабович

Збираючи іменний матеріал у селах чотирьох парафій Підляшшя в рамках проекту «Іменні традиції підляського села XVIII-XX ст.», що його реалізує Підляський науковий інститут завдяки дотації Міністра внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща, вдалося записати цікаві говіркові варіанти імен з суфіксом -ко.

У статті буде представлено загальну характеристику цих форм на основі матеріалу із вибраних сіл з чотирьох парафій – Чижі, Нове Березово, Курашево і Кленики.

Варто згадати, що тема іменних чоловічих форм із суфіксом -ко жителів сіл Підляшшя – недостатньо  вивчена. Досі займався нею, між іншими, професор Міхал Саєвич, який аналізував іменні форми з суфіксом -ко в Кліщелях у половині 16 століття.

Пишучи про імена, варто нагадати, що вже в 16 ст. можна говорити про сформовану систему імен на Підляшші, доволі оригінальну, оскільки нерідко від одного імені творено безліч форм, напр.

укр. Єремія, пол. Jeremiasz – Яр’ома, Єрем’іей, Верем’іей

Місцеві форми на протязі століть були фонетично та морфологічно адаптовані до норм говірки, тому й нерідко вони значущо відрізняються від канонічних, напр.:

укр. Ілля, пол. Eliasz – Ляш, Ліс’іей, Лі’яш, Ілі’юшка

Ця фонетична та морфологічна різноманітність помітна і досі, однак щонайменше кількадесят років тому під впливом моди та польської мови почали зникати традиційні іменні форми.

Християнські імена часто були довгі, багатоскладові та нерідко сприймалися як чужі. Внаслідок фонетичних і морфологічних змін вони нерідко наближалися до слов’янських імен. Цей процес полягав між іншими, на скороченні імені до дво- або односкладових форм. Короткі форми були популярними, зокрема, в 16-17 ст., однак послідовно вони почали виходити з вживання, напр.

‘Юрко – укр. Юрій, пол. Jerzy – Юр

Їхній слід нерідко залишився у прізвищах (Klimiuk, Kuczko, Ruszuk, Tyszko, Własiuk). (M. Sajewicz).

На обстежуваній території в пам’яті старішого покоління збереглася ще певна кількість таких скорчених односкладових іменних форм. Вони були популярними ще в ХХ столітті:

Зіень – укр. Зіновій, пол. Zenon, Zenobiusz

Ляш – укр. Ілля, пол. Eliasz

Фім – укр. Єфімій, Юхим, пол. Eufemiusz  

На Підляшші у процесі морфологічної адаптації християнських імен важливу роль відіграв суфікс -ко. Найчастіше його додавали до скорочених, односкладових форм християнських імен. Рідше суфікс -ко додавали до повних іменних форм.

Ось приклади імен з суфіксом -ко (спершу подається форма з суфіксом -ко, згодом український та польський варіант імені, на кінець говіркова форма, зафіксована в обстежуваних селах, від якої утворено форми з суфіксом -ко; ‘ означає наголос):

Вал’єрко – укр. Валерій, пол. Walerian – Вал’єрій

Васьк’о – укр. Василь, пол. Bazyli – В’ася

Дан’ілко – укр. Данило, пол. Daniel – Дан’іло

Гр’ицьк’о – укр. Григорій, пол. Grzegorz – Гриць

З’іенько – укр. Зіновій, пол. Zenon, Zenobiusz – Зіень

Кон’онко – укр. Конон, пол. Konon –  Кон’он

Л’євко – укр. Лев, пол. Leon – Лєв

Наз’арко – укр. Назар, пол. Nazariusz – Наз’ар

Ондр’иейко – укр. Андрій, пол. Andrzej – Ондр’ией

Он’ісько – укр. Онисій, пол. Onisym – Онісь

Риг’уорко – укр. Григорій, пол. Grzegorz – Риг’уор

С’авко – укр. Сава, пол. Saba – С’ава

Сах’арко – укр. Захарій, пол. Zachariasz – Сах‘ар

Тімохв’іейко – укр. Тимофій, пол. Tymoteusz – Тімохв’іей

Т’ішко – укр. Тихон, пол. Tychon – Тіш

Уст’инійко – укр. Устин, пол. Justyn – Уст’ин

Це лише приклади. Тему імен будемо продовжувати через три тижні.

************************************************

Матеріали зібрала Людмила Лабович у рамках завдання «Іменні традиції підляського села XVIII-XX століть», що реалізується Підляським науковим інститутом завдяки дотації Міністра внутрішніх справ і адміністрації РП.

Сьогодні, 12 серпня 2023 р., минає 90 років з дня народження Петра Куприся, філолога, поета і перекладача родом з Південного Підляшшя. Варто згадати цю постать, яка записалася на сторінках польсько-українських літературних зв’язків та історію української літератури.

Петро Купрись народився 12 серпня 1933 р. у підляських Костомолотах коло Кодня у Білянському (Біло-Підляському) повіті. Дитинство минуло йому у селі Струмівка біля Луцька, однак у 1957 р. родина повернулася до Костомолотів.

Закінчив Загальноосвітній ліцей у Білій-Підляській, вивчав російську філологію в університеті, працював учителем, 1966 р. переїхав до Люблина, де викладав російську мову у Сільськогосподарській академії (зараз це Природничий університет) в Люблині.

Уже з 1957 р. писав вірші українською та польською мовами.

Петро Купрись

* * *

Знов зі сходу вітер віє,

Гілля дерев гне.

З далекого краю вісті

Він до мене шле.

Знов доносить мені вітер,

Рідні слова мчить.

Від їх теплого привіту

Серце аж тремтить.

Довго віє, не вгаває

Вітер й на схід зве,

Немов знає, прочуває,

Як мені тут зле,

Як мене туга з’їдає,

Як тяжко терплю,

До рідного свого краю

Сумні мрії шлю…

10 жовтня 1957 р.

Петро Купрись – автор першого і єдиного повного перекладу польською мовою всіх поетичних творів  Шевченкового «Кобзаря»: Taras Szewczenko, «Kobziarz», w tłumaczeniu Piotra Kuprysia, Lublin 2008 (видання з оригіналом: Тарас Шевченко, «Кобзар. Kobziarz», переклад Петро Купрись, Lublin, 2012; також: Тарас Шевченко, «Лірика. Liryka», переклад Петро Купрись, Lublin, 2013).

Повністю переклав також «Енеїду» Івана Котляревського: Ivan Kotlarewski, «Eneida», tłumaczenie Piotr Kupryś, Lublin, 2008 (видання з оригіналом: ««Енеїдa. Eneida», Lublin 2013).

Друкувався в «Українському календарі», польських журналах «Kamena» i «Sztandar Ludu» (Люблін).

Його власні вірші та переклади інших авторів: «Poezje i przekłady», Lublin 2010 (2-ге вид.: «Поезії та переклади. Poezje i przekłady», Lublin 2012).

Між іншими, про переклад поеми Тараса Шевченка «Кавказ» Петра Куприся можна читати на сайті Українського часопису Підляшшя «Над Бугом і Нарвою» за посиланням:

Poemat Tarasa Szewczenki „Kaukaz” w tłumaczeniu Piotra Kuprysia

Петро Купрись більшість свого життя прожив у місті Люблині. Помер 17 листопада 2002 р. у Люблині та був похований на православному цвинтарі при вул. Липовій у цьому місті.